Антхіл - Тетяна Тиховська

Той примчав найближчими днями. І додалася ще одна нянька — Богдан. Мабуть, найсуворіша.

Всі гуртом умовляли дівчину облишити роботу, аби не було важко.

Мар’яна як могла сперечалася:

— Та з якого дива ви рішили, що мені важко? Воно ж малесеньке! Ото було б щастя нудитися безділлям!

Зійшлися на середині: Мар’яна викладає частину уроків, але не веде класного керівництва й безлічі секцій, які вона сама ж і започаткувала.

На цьому й зупинилися.

Потай від дружини, аби зробити сюрприз, Гектор все дізнався про заселення в Антхілі.

Керівництво зважило й на його фах, й на довідку, що Гектор попрохав маму виписати потай від дружини. Разом згадали, який будинок Мар’яна вподобала.

Тож десь недовго потому Гектор, забравши дружину зі школи, аби проводити додому, привіз в їхнє нове помешкання.

Цей куточок міста був дуже затишний. Сім будинків утворювали невеличкий спільний двір, рясно засаджений вічнозеленими деревами і квітучими чагарниками. Вздовж доріжок стояли скляні лавки.

На першому поверсі не було балконів, як на інших поверхах. Зате двері відчинялися на малесеньку прямокутну тераску, що також була оточена щільним чагарником.

Саме таку квартиру заради Мар’яни обрав Гектор.

Приємною несподіванкою було, що в їхньому під’їзді оселився Вова. Всім працівникам Зони, які бажали, надали житло в Антхілі на вибір. Вова обрав найвіддаленіший район.

Гектор познайомив його з дружиною, і ті відразу знайшли спільну мову.

Інколи приїздив Богдан. Але бачитися вони стали значно рідше, ніж зазвичай. Богдан був трохи роздратований.

Якось Мар’яна залишилася з ним наодинці. Промовила скоромовкою:

— Вибач мені за марну надію, що тобі надала. Але нам краще не бачитися.

Богдан глянув з-під лоба, сказав твердо:

— А от цього ти від мене не дочекаєшся. Я завжди буду опікуватися тобою. Тобою і твоїм малям. З Гектора охоронець такий собі.

Єва нарешті заприятелювала з невісткою. Та й Мар’яна вже не опиралася, коли Єва їй нагадувала про чергові відвідини клініки.

Вона б і сама не забула.

А свого часу всім стало відомо, що вони очікують на онука.

Три роки галерної праці.

Ми мали не відставати від них ані на крок, інакше все втрачало б сенс. Потрібно було узгодити наші дії до секунди, аби в потрібну мить все відбулося за нашим, не за їхнім сценарієм.

Жалю вже давно не було. Ми всі разом вирішили показати їм, що не вони тут хазяї! Це наша земля!

У них була можливість співіснувати не тільки з нами, а й з іншими людьми. Не дарма ж ще до нашої… тобто, до їхньої ери було створено «Раду дев’яти» [20], що мала всіляко перешкоджати впровадженню і навіть створенню винаходів, не розголошувати знання та відкриття, які здатні перевести людство на наступний щабель знань.

Наслідки діяльності «Ради дев’яти» можна простежити в історії: знищувалися вчені, що були здатні перевести науку на наступний рівень, їх дослідження зникали.

Але згодом вони, люди, обрали шлях, що завів їх у глухий кут. То хто їм завинив? І чим ми гірші?

Мій народ був виснажений. Я теж, хоча, звісно, Я не гриз бетон і не рив землю. Але мізкувати, як зробити для свого народу краще, теж виснажлива праця.

Якось Я виліз на поверхню, аби бодай трохи відпочити.

Нещодавно пройшов дощ. Повітря було свіже, трава соковита.

За звичкою ворухнув вусиками-антенками, аби відчути, що там нового в світі відбувається.

Та раптом відчув чиїсь незнайомі вібрації. Чи то якась нова тварина приблудилася до нас в Зону?

Я покрутив головою й побачив… її.

То була людина. Жінка. Вона нахилилася до бетонної доріжки та збирала з неї равликів. Майже нечутно бурмотіла під ніс:

— Та куди ж ви, безтямні, лізете! Вас ж розчавлять! Сидіть собі в траві!

Жінці було важкувато нахилятися — вона була при надії.

Назбиравши тих равликів цілу жменю, вона струхнула їх у траву й пройшла трохи далі за тим же клопотом.

Але поки вона збирала слимаків на другій ділянці, перша, що була вже чиста, знову була рясно вкрита настирними подорожуючими.

Мені аж цікаво стало, хто ж з них виявиться більш впертим.

Та з дому вийшла ще одна людина, чоловік. Він озвався до жінки:

— Агов, Мар’яно! Щось ти надто довгенько гуляєш! Ходімо додому.

Вдвох вони увійшли до будинку.

Так от хто вона така! Мар’яна. Ворог. Дружина ворога. Мати ворога. Але щось в неї було, що привертало мою увагу.

Я почав щовечора приходити до цього будинку. І щовечора бачив її. Мар’яну. І з кожним разом Я все менше й менше відчував в ній ворога. Її дії були надто не типовими для тих людей, яких Я вже встиг вивчити.

То вона вивільняла метелика з калюжі, то підмощувала жмут трави під збиту квітку. А то, як таких нагальних справ не було, брала два камінця, стукала один по одному, а