Антхіл - Тетяна Тиховська

— Та тікайте! Тікайте чим швидше!

Мурахи замість впасти на землю вперто чіплялися за підвіконня і дерлися назад у приміщення.

Мар’яна сильніше трусонула їх назовні і навіть насварилася:

— Ну ж бо тікайте! Чи вам життя не дороге?

Коли Гектор повернувся з чайником у руці, Мар’яна, наче нічого не трапилось, безневинно вдивлялась вдалечінь.

Гектор глянув вниз.

— А де ж вони поділися? — сказав розгублено.

— Вони? Хто вони?

Гектору запал вже вийшов. Тільки що кип’яток був готовий, запропонував:

— Може, чаю поп’ємо? І зачини вікно. На вулиці ще прохолодно.

Мар’яна слухняно зачинила шибку. Але коли чоловік обернувся й не міг її бачити, дівчина помахала в вікно рукою. Прошепотіла: «Прощавайте!».

За столом Гектор як зазвичай розповідав дружині новини, що у нього накопичились за день.

— А від нас Вова звільнився. Чого б ото? Адже йому дозволили чималеньку посаду обійняти. І гроші добрі поклали.

Мар’яна підтакнула:

— Та я вже знаю. Стріла якось його у дворі. Був засмучений, наче в воду занурений. Каже, не моя це стала Зона, не можу тут.

Гектор сказав дещо осудливо:

— То всі вони, тутешні, засмучені. Втратили владу. Раніше для тих, хто приїздив, найдрібніший працівник Зони був Бог і цар. А зараз — звичайний інженер. Того й казяться.

Мар’яна хотіла щось розповісти, але змовчала.

Десь кілька днів тому вона вийшла у двір подихати свіжим повітрям.

Був той самий перший теплий день, коли стає зрозуміло: все, зима скінчилася. Вороття до неї не буде.

Квіти ще не порозквітали, але бруньки на деревах аж напнулися, аби день-два і вибухнути зеленим листям.

У дворі стріла Вову. Він не сідав на лавку, а стояв посеред двору й озирався, наче бачив його вперше.

Мар’яна завжди раділа зустрічі з Вовою. Тож охоче наблизилася до нього.

— Не сідаєш? Походимо? Мені теж радять побільше ходити пішки — заради дитини. То ходімо?

Вова пішов, але якось повільно, наче йшов по піску. Через кільканадцять метрів зупинився і сказав з такою тугою в голосі:

— Мар’яно! Я, мабуть, поїду звідсіля!

Мар’яна вдала, що не відчула того відчаю й м’яко запитала:

— А як же урочистий пуск і всі оті веселощі в нашому місті?

Вова зам’явся, але нарешті видушив:

— Боюся я цього міста! Страшенно боюсь! Скажи, я виглядаю дурним?

Мар’яна тепло всміхнулася:

— Ні. Виглядаєш розгубленим і наляканим.

Вова трохи помовчав. Потім заговорив скоромовкою:

— Ти не вважай мене за боягуза! Я скільки працював в Зоні, нічого не боявся! І смерті в очі зазирав не раз, не два. І в реактор потай лазив, ще коли його не дезактивовано було; і хижаків у лісі стрічав; і на браконьєрів ходив з голими руками. Але тут інше. Навіть пояснити не можу. Щось відбулося з Зоною! Раніше приходив в Зону — і серце раділо. Рослини буяють, тварин все більше й більше. І ніякі спогади не турбували!

Мар’яні по обличчю промайнула хвилинна тінь. Скоромовкою спитала:

— А тепер… Тепер з’явилися спогади?

— Я не називав би це спогадами. Радше, ведіння. Такі, як, подейкують, були перед вибухом на четвертому реакторі. Тоді деяким мешканцям міста снилися кошмари, інші отримували телефонні дзвінки з погрозами.

Мар’яна не виглядала зляканою. Скоріше, зацікавленою. Перепитала:

— А що за погрози? Може, то вже потім їх перетлумачили.

Вова понуро відповів:

— Хотів би вірити. Тоді я теж не дуже на ті балачки зважав. Навколо ЧЕАС багато пліток накопичилося. То я й не дослухався. Поки самого ті сни не почали переслідувати.

Мар’яна м’яко запропонувала:

— Розкажеш? Як тобі не важко. Може, разом з тими жахами розберемося.

Вова погодився:

— Власне, тих снів було два. В першому я наче бачив натовп людей. Великий натовп. Дуже великий. Він кудись прямує. І воно б нічого особливого. Але як багато серед того натовпу дітей! Блідих, немічних, з синцями під очима! І час від часу котрась дитина падає без сил. А натовп цього не помічає й прямує далі. А діти падають, падають… А я нічого не можу вдіяти, аби їм допомогти!

Вова замовк.

Мар’яна все намагалася притишитися побоювання хлопця:

— Розумію. Можливо, це через те, що тобі довелося вбивства тварин бачити на власні очі. Беззахисні тварини — вони як діти. Ось воно тебе й муляє. Відпусти ті спогади! Однаково вже нічого не вдієш. І не твоя то була провина. Ще щось?

Вова продовжив:

— А другого разу мені наснився пророк. Схожий на проповідника, тільки що значно більший. І весь в чорному. Він височів над натовпом і віщував: «Пітьма накриє все, як лусне остання перетинка».

Мар’яна припинила розпитувати:

— Так, зрозуміло. Ти щось і справді дуже похмуро налаштований. Може, це щось через здоров’я? Підшлункова там або тиск?

Вова відмахнувся від питання:

— Та ні! Нас же регулярно оглядають.

Мар’яна не зупинялася:

— А дівчина в тебе є? Просто подруга, яка б тебе розуміла?

Вова зітхнув.

— Була. Вона не тутешня, не з Зони. Познайомився, як відпочивав в Карпатах. Гарна дівчина, товариська. Почали зустрічатися.