Антхіл - Тетяна Тиховська

Гектор не наполягав:

— Як знаєш. Заздритимеш, як ми повернемося з купою вражень.

Подружжя мало доїхати до Івано-Франківська, а вже звідтіля починався саме похід.

Гектор збирався нашвидкуруч, тож в нього були не всі речі, що рекомендували для походу. Та він і не дуже переймався. Літо, спека, а в списку речей зимові чоботи, балаклава, шалик. Ото чи треба зайве тягти!

Коли на залізничному вокзалі зібралася вся група, Гектор аж здивувався, скільки людей добровільно йде пішки в гори замість за годину-дві перелетіти на будь-який курорт світу. Це були зовсім інші люди. Не такі, до яких звик Гектор.

З подивом побачив у декого гітару. Оце є бажання нести замість ввімкнути програвач! Та й в гори їх спонукало бажання, тільки бажання, а не прагнення комусь щось довести.

З першого ж переходу він впевнився, що Мар’яна більш витривалий турист.

Спочатку він деякі спільні речі поклав до себе в рюкзак. Але поступово вони перекочували до Мар’яни.

Але найближчого привалу інструктор позабирав у Мар’яни зайве і поклав до себе. І ніяких тобі «чим ти думав, навіщо пішов». Напроти, поплескав по спині, сказав підбадьорливо:

— Нічого, нічого! Першого разу всім важко. Згодом звикнеш. Ще й полюбиш такий відпочинок.

«Ото вже навряд чи!» — подумав Гектор.

Та коли вони вночі збиралися біля вогнища, разом куховарили й з вовчим апетитом їли кашу із тушонкою, а потім півночі неспішно розмовляли під тихесенькі акорди гітари, Гектор почав розуміти цих дивних людей.

Мар’яна трималася з чоловіком не те що прохолодно, а рівно, по-дружньому, наче зі стороннім.

А Гекторові похід все більше й більше подобався, хоча він за браком досвіду, таки встрявав в різні халепи.

Їхня мета була дістатися гори Поп-Іван, що на Мармарошському хребті.

З погодою їм поталанило. Було доволі тепло, без дощу, що неабияка рідкість в Карпатах.

Отож Гектор і втратив пильність.

Гектор мав досить зручну легку, але теплу куртку, якою через спекотну погоду він просто підперезався. А тільки добулися до місця привалу, повісив на гілку дерева.

І тільки як далеченько відійшли від останнього привалу, Гектор згадав про неї. З боязкою надією спитав у дружини:

— Ти, часом, мою куртку не забрала на привалі?

Мар’яна не мала звички лаятися. Тож вона не стала дорікати, а, як малій дитині, пояснила:

— Туристи в походах дотримаються залізного правила: збирати на привалі всі власні речі. Це добре, що погода тепла! А, буває, дощ захопить зненацька, температура впаде одразу градусів так на п’ятнадцять! А до привалу чи до найближчої колиби [18] далеченько. То що ти в такому разі робитимеш?

Гектор похнюпився. Та Мар’яна заспокоїла:

— Це тобі наука буде. Та врешті-решт в тебе є ще теплий светр, вітровка — якось перебудеш.

— Та тепло ж! — спробував приндитися Гектор.

— Зачекай! Це ми ще в гори не піднялися. Там ти інше заспіваєш. Навіть коли просто поруч з гірським струмком йтимемо, від води буде прохолодно.

Невдовзі група вийшла на ґрунтову дорогу, що дійсно йшла поруч з гірським струмком.

З кожним новим поворотом Гекторові відкривалися все нові і нові пейзажі українських і румунських гір.

Підйом не був важким, навіть для таких початківців, як Гектор. Йшли неквапно, роздивлялися навкруги. Тож мали вчасно добутися до затишної галявини з назвою Лисяча.

Вже трохи вечоріло, коли група майже дійшла до місця ночівлі. Залишалося тільки перетнути струмок і трохи пройти вгору.

Але коли його переходили по саморобному містку, Гектор поточився і впав в воду.

Ох і холоднюча вона виявилася!

Інструктор не репетував, а чітко скомандував:

— Все, привал! Приготувати лікувальний чай! Гектору терміново перевдягатися, аби не застудився.

А перевдягатися й не було в що! Воно ж все промокло, до спіднього!

Вся група, хто чим міг, поділився. Найскладніше було зі взуттям. Не кожен брав із собою зайві чоботи. Ще й розмір у Гектора був чималенький.

Та в когось все ж таки знайшлися й чоботи.

Сяк-так перевдягли потерпілого та якось добулися до привалу.

Але вночі Гектора почало лихоманити. Гірська вода, навіть влітку, то вам не турецькі лазні!

Мар’яна, як намацала гарячий лоб, зняла з себе майже все й залізла до чоловіка у спальний мішок.

Гектор прокинувся. Мар’яна заспокоїла:

— Спи, спи! Це так північні народи лікували хворих. Тобі так тепліше буде.

І справді, ранком Гектор відчував себе майже здоровим.

І перша в цьому переконалася Мар’яна.

Чи то час прийшов, чи то чисте гірське повітря допомогло, хто знає? Тільки нарешті Природа вирішила сумлінно виконати свою місію щодо подовження роду: Мар’яна завагітніла. Тільки про це поки що ніхто не здогадувався. А Гектор, як оклигав від пригод, здавалося, навіть став сильнішим.

І з подвоєною ретельністю намагався залицятися до власної дружини.

Групу очікував найскладніший день подорожі. Вони мали піднятися на найвищу вершину даного походу — гору Піп-Іван Мармароський, що мала аж 1937 метрів! (То випадковий збіг з сумнозвісною датою початку великого терору, під час якого комуністична влада руками органів держбезпеки ув’язнювала, катувала, відтак розстрілювала або депортувала чи кидала до таборів ГУЛАГу