Антхіл - Тетяна Тиховська

Туристи, власне, побували в сусідній державі, адже майже весь шлях рухалися румунським кордоном.

Як добулися верхівки гори, Гектора настільки охопив захват, що він підняв обидві руки догори й щосили заволав:

— Мар’яно! Я! Тебе! Кохаю!

Хтось з групи нахилився до Мар’яни і тихесенько поспитав:

— У вас це що, весільна подорож?

Мар’яна на стала вивертати душу. Відповіла лаконічно:

— Так. На кшталт того.

А сама нахилилася та підібрала кілька уламків мармуру, що на його родовища була багата ця гора.

Ввечері Гектор зізнався дружині:

— Я в такому захваті! І все це завдяки тобі! А після гори Піп-Іван дива все, скінчилися?

Мар’яна охоче пояснила:

— Ні. Далі будуть дрібніші гори. Але з дивними назвами: Межипотокі, Міка-Маре, Стеавул. Наостанок буде підйом горою Стіг. Колись, минулого століття, в цьому місці був кордон трьох держав: Румунії, Чехословаччини та Польщі.

Гектор вигукнув захоплено:

– І як ти все це пам’ятаєш?

Мар’яна приязно всміхнулася:

— Я ж вчителька! Маю все знати. Знаєш, які іноді складні питання задає ота малеча? А я мушу відповісти.

Після повернення з походу до них завітав Богдан. Туристи навипередки захоплено розповідали про враження від пригод. Навіть Гектор був в піднесеному настрої. Тому Мар’яна після кількох спроб дала йому можливість розповідати, а сама дістала з шухляди шматочок мармуру, що його прихопила з походу, й вклала Богданові в руку.

Богдан поклав його на долоню, помилувався, наче це був діамант. А потім з усієї сили здушив, наче хотів з нього вичавити воду. А поглядом запитував: «То яке твоє рішення після відпустки?».

Мар’яна ледь помітно хитнула головою: ні!

Гектор, що клацав проектором, цієї німої сцени не помітив.

У Мар’яни почалися уроки в школі.

Вона завжди очікувала початку нового учбового року з радісним нетерпінням. Цікаво було, а які ж дітлахи прийдуть цього року; скільки буде дівчаток, скільки хлопчаків. Охоче очікувала на першовересневу лінійку.

Тільки цього разу вона була не у шкільному дворі, як зазвичай, а у фойє школи.

В Києві таке бува: стояла палюча спека, потім пройшла чималенька злива — і замість спеки наступила прохолодна, майже осіння погода.

На перше вересня цього року було холодно. Ще й сіявся дрібний неприємний дощик.

В приміщенні було замало місця для всіх школярів. Ще й батьки перваків прийшли, ясна річ.

В приміщенні була задуха.

Мар’яна подумки повторювала слова віршів, що їх підготували учні її класу. Як хто запинався, пошепки підказувала.

Раптом прямокутне каре з школярів повільно почало рухатися, плисти, зливатися в суцільну людську масу.

Мар’яна похитнулася й впала б на підлогу, аби так щільно не стояли присутні.

Отямилася вона в шкільному здравпункті від запаху нашатирю. Шкільна медсестричка з полегкістю їй усміхнулася:

— Нарешті! Довгенько Ви були непритомні! Воно й не дивно — така задуха була в приміщенні! То, може, ми марно чоловіка турбували?

Мар’яна спохмурніла:

— Ви дзвонили чоловікові? Навіщо це? В нього робота відповідальна. Нема часу серед білого дня до дружини їздити. Передзвоніть, що все гаразд.

— Та він і не збирався їхати! Зателефонував мамі. Це вона має приїхати.

Єва й справді швидко приїхала.

Що Мар’яна край не хотіла проходити в її клініці обстеження, то вона мала нагоду оглянути її проти волі. А там… Як знати, може що й виявиться, через що можна бути вмовити Гектора з нею кінець кінцем розлучитися.

Мар’яна не надто люб’язна глянула на свекруху. Але та про людське око розіграла таку щиру турботу, що опір виглядав би щонайменше дивно.

Мар’яну на ношах винесли до карети швидкої.

У центрі Єва не дуже й лукавила, коли сказала черговому лікареві:

— Оглянути найретельніше! Це моя невістка.

Сама пішла до кабінету. Та не встигла вона перетнути поріг, як пролунав зумер місцевого відеофону.

Єва натиснула кнопку. На екрані розпливлося в посмішці обличчя чергового лікаря:

— Поздоровляю! Очікуйте на онука! Чи на онуку. Близнюки виключаються.

Єва повільно опустилася на лікарняну кушетку. В голові бриніла одна думка: дочекалася! Нарешті!

Вона кинула оком на себе в дзеркало, посміхнулась аби розім’яти м’язи обличчя та подалася в оглядовий кабінет.

Мар’яна сиділа напроти лікаря, що старанно заповнював картку вагітної.

Єва підійшла, несильно обійняла невістку за плечі, прошепотіла ледь чутно, як досвідчений змовник:

— Гекторові ввечері разом розповімо, добре?

Зайве казати, який переполох зчинила ця новина серед домашніх! Гектор сяяв як нова копійка. Тарас обіцяв власноруч побудувати нащадкові власний дім. Єва вже планувала, де стане дитяча колиска.

Тільки Мар’яна виглядала якось розгублено.

А от коли вона залишилася одна в кімнаті, прошепотіла, якнайнижче схиляючись до поки що плаского черевця:

— Агов, ти мене чуєш? Тобі там добре? Ну спи, спи. Я стерегтиму твій спокій.

З того дня всі оберігали кожен крок Мар’яни, наче вона була порцелянова.

Хоч Мар’яна була проти, Гектор розповів радісну новину