Антхіл - Тетяна Тиховська

Мар’яна вирішила, що намацала причину від’їзду:

— Так ти потерпаєш, що не маєш дівчини? Оце вже зрозуміло! А як знайдеш, повернешся?

Вова захитав головою:

— Ні! Ні, тут інше. Це важко пояснити, але я став боятися Зони. Як живої ворожої істоти. Наче то вона повбивала все живе в Зоні та підкрадається до нас, до людей. Розумієш?

Мар’яна відповіла примирливо:

— Частково. Але якщо воно тебе так турбує, то треба їхати. Але не обов’язково назавжди! Поїдь у подорож, або до батьків не деякий час, або до звичайного санаторію. Зміни обстановку! А тоді може й жахи із снів зникнуть.

— Так то воно так. Але на всяк випадок, як більше не стрінемося, то прощавай! Я буду тебе з теплотою згадувати.

Мар’яна відповіла до себе, ледь чутно:

— Я теж.

— М-а-а-м-о-о! — заволала Мар’яна крізь сон.

Гектор збентежено глянув на дружину, чи все гаразд: невдовзі очікували на пологи. Сказав турботливо:

— Тобі зле, люба?

Мар’яна відкрила перелякані очі, різко сіла і втупилася на подушку. Мовчала. Нарешті відповіла:

— Та ні, дурниці. Наснилося щось.

А сама все ще пильно вдивлялася в подушку. Гектор помітив, клацнув кнопкою нічника. З’явилося слабеньке тьмяне світло.

— Дивись, нема ж нічого. Що ти там помітила?

Мар’яна обійняла чоловіка і розридалася. І від того, мабуть, їй трохи полегшало. Все ще рюмсаючи, проказала:

— Кров. Я побачила кров на білому.

Гектор спробував заспокоїти:

– І справді дурниці. Може, то були розчавлені суниці аби щось таке?

Мар’яна заперечила:

— Ні. Ні, то була кров хворої дитини. Маля підводить головку з подушки, втирається рукавом. А кров іде, іде…

Гектор все ще намагався знайти невинне пояснення:

— Тоді вже зовсім зрозуміло: адже незабаром пологи! Ото тебе це і хвилює і турбує заразом. Все буде добре! Невдовзі нас буде троє, і тоді ти заспокоїшся. Поспиш ще трохи?

Потроху Мар’яна задрімали.

Спочатку він дослухався, чи заспалася дружина.

Коли йому здалося, що дихання в Мар’яни стало рівне, сонне, він почав вдивлятися їй в обличчя, аби побачити, чи заплющені очі. Мабуть, від напруги йому рідні риси дружини на подушці видавалися густим мороком. Серед густого мороку клубочився ще більш щільний морок. Небезпечний морок. Смертельно небезпечний. Морок-вбивця. Він рухався, розростався. В повітрі звивалися огидні щупальця, які будь-що хотіли оповити Гекторові шию.

Частка розуму, що не засинала навіть під час глупої ночі, запевняла, що ті химерні картинки — тільки сон. Та від нього все одно хотілося мчати щодуху. Уві сні Гектор знявся на рівні ноги, хотів бігти. Та ступні ледь ворушилися, наче тонули у ваті, а не спирались на підлогу. Гектор хотів покликати на поміч, та слова застрягали в горлі. А морок все розростався, розростався, аби обволокти Гектора й напевно його вбити.

Гектор заволав, вже насправді, і… прокинувся.

Ранком Мар’яна не згадувала нічний інцидент.

А що Гектор намагався, аби той сон якнайшвидше пішов в небуття, то не став розповідати, що йому теж наснилася якась чортівня.

Кілька діб минули без пригод. Гектор сподівався, що все минулося.

Але вже наступного разу сон не проминув так безболісно.

Тої ночі Гектор працював на станції — реактор саме готували до пуску. Чергування видалося важким, клопітким. А коли він ранком повернувся, застав Мар’яну на кухні в нічній сорочці і з синцями під очима. Погляд блукав десь поза Гектором. Переляканий погляд, відчайдушний.

Не дочекавшись питань, Мар’яна почала перша:

— Гекторе, послухай. Мені наснився жах…

Гектор, що після нічної зміни очікував на відпочинок, трохи різко відповів:

— Може, я спочатку посплю, бодай дві години? А потім поговоримо.

Мар’яна якось мляво відповіла:

— Добре. Звісно, поспи. Я вийду трохи подихаю свіжим повітрям.

Гектор з полегшенням погодився:

— От і добре. Тільки далеко не заходь. Не далі двору. Домовились?

Поки Мар’яна одягалась, Гектор вже поринув у глибокий сон. А коли розплющив очі, Мар’яни все ще не було вдома.

Гектор стрімко зістрибнув з ліжка, набрав по телефону номер мами. Не дослухавши докори, чом не дзвонить частіше, Гектор швидко переповів про жахливі сновидіння дружини.

Єва не перебивала, вислухала. Потому відповіла:

— Звісно, дуже схоже на передпологову депресію. У тих, хто вперше народжує, таке буває. Але краще б її дослідити тут, у лікарні. А можна з нею побалакати?

— Та дружини вдома нема, гуляє.

Єва тривожно спитала:

– І як давно?

Гектор знітився:

— Та десь години зо три…

— Що?! — голос Єви став загрозливий. — І ти спокійно сидиш вдома? А що, як їй стало зле? А якщо вона в своєму стані вкоротить собі віку? Таке тимчасове потьмарення у вагітних теж буває. Цього ти не боїшся?

Гектору й насправді стало лячно. Він не дослухав мами, побіг до дверей.

Саме зайшла Мар’яна. Обличчя посвіжішало, синці під очами наче зблякли. Вона радо глянула на чоловіка:

— Відпочив? От і добре. Поїси зі мною? Я добряче нагуляла апетит.