Антхіл - Тетяна Тиховська

— Краще сказати, я не бачила, чи є ти серед того жахливого натовпу. — Мар’яна зіщулилась, як від холоду. — Я розуміла, що то були трупи, але живі трупи. Понівечені, потворні, жахливі, але живі! Вони один по одному вилазили з землі. Котрісь були розміром з долоню, з кишками назовні; котрісь мали покручені кінцівки. Інші виглядали б нормально, якби в них не було відірвано кінцівки, розчавлено грудну клітину чи відірвано голову. Вони здаля наближались до мене крізь кривавий туман. Наближались, наближались… І всі як один волали від болю. Волали навіть ті, безголові. Голос виходив з трахей, що стирчали з понівеченої горлянки. Це має щось означати! Радше, це значить одне: треба тікати! Ти за себе можеш вирішувати сам. А я відповідаю перед дитиною. Тож я їду негайно!

Гектор мовчав. Мар’яна трохи почекала. Потім підвелася й пройшла кілька кроків.

— Стій! Сама ти нікуди не поїдеш! — сказав Гектор рішуче.

Мар’яні очі засяяли:

— То ми їдемо разом? — запитала з боязкою надією в голосі.

— Не можу! Знаєш же, що не можу. Але я приєднаюсь до тебе через кілька днів. Реактор запустять — і я приїду. Перебудеш у батьків в Києві.

— Ні! — рішуче заперечила Мар’яна. — Це надто близько. Близько до Антхіла. Близько до небезпеки. Я їду до батька.

Гектор вже зрозумів, що сперечатися марно.

Він дістав мобільний, клацнув на номер Богдана. Той майже одразу відповів, що слухає.

— Здоров був, друзяко! Не буду марнувати слів. Ти не міг би відвезти Мар’яну до батька? Так, негайно.

Кілька хвилин Гектор вислуховував відповідь. Потім глянув на дружину.

– І що б я робив без друга? Зараз він примчить і відвезе тебе до Оселі. Я сумуватиму!

Мар’яна кволо посміхнулась:

— Я теж.

Обидва замовкли. Тільки тримали один одного за руки.

Так вони й сиділи поряд доки не приїхав Богдан. Не приїхав — примчав. Не задав жодного питання. Потис Гекторові руку, відчинив двері автівки і допоміг Мар’яні зручніше сісти.

— Вези обережно, — сказав наостанок. Хоча й сам розумів, що ці слова щодо Богдана були зайві.

Автівка плавно зрушила з місця, поступово набираючи швидкість. Мар’яна майже прикипіла блідим обличчям до заднього вікна.

Гектор довго махав їй навздогін, доки автівка зовсім не зникла з поля зору.

Ще трохи постояв. Потім повернувся в спорожнілу квартиру.

Антхіл мав святковий вигляд. Як будь-яке нове місто, воно й повсякдень виглядало ошатно. Та до дня відкриття станції його оздобили ще й урочисто.

Численні локації по всьому місту демонстрували об’ємні фільми з історії створення міста, від кадрів з височенними мурашниками, від першого кілочка до панорами міста-мрії. Лунали популярні пісні. На початку кожної години звучав гімн енергетиків-атомщиків.

У заздалегідь облаштованих засідках причаїлися піротехніки з чималеньким арсеналом боєприпасів для святкового феєрверку.

Затишні куточки пропонували безоплатні на честь урочистостей напої і смаколики.

І настрій всіх мешканців був святковий, піднесений. І дата 26 квітня 2086 року добре припала на п’ятницю: сьогодні — урочистості. А на вихідних, хто хоче, продовжує гуляти, бо святкова програма аж зашкалювала. Більшість планувала гуляти, адже середній вік мешканців Антхілу далеко не сягав тридцяти років. Що то молодість!

Саму станцію прикрасили скромно, але вишукано. На корпусі було нанесено малюнок птиці Фенікс. Фарби були з домішками золотих жаринок, тож коли на зображення падало світло, здавалося, що пір’я птиці дійсно палають.

Біля входу виклали червону доріжку аж до сходинок, що вхід на них перетинала червона стрічка.

До часу відкриття атомної більшість мешканців скупчилася коло самої станції. А хто не вмістився, не дуже й засмучувався, бо екрани були розташовані по всьому місту й демонстрували все, що проходило, з безлічі ракурсів.

Очікували на керівництво області. Мав навіть бути хтось з Уряду.

На урядовій будівлі було передбачено майданчик для летючого автомобілю. Звідтіля — повітряний ескалатор аж до самої станції. Тож як тільки в небі вгледіли урядовий автомобіль, то гурт почав відраховувати хвилини до довгоочікуваної події.

Нарешті високі гості в оточені своїх власних охоронців спустилися з ескалатору. Кілька десятків метрів вони мали пройти власними ногами, аби численні кореспонденти численних ЗМІ мали змогу наклацати кільканадцять знімків.

Честь перетнути червону стрічку надали найвищому з присутніх за рангом урядовцеві.

Ножиці теж сяяли золотом, що було особливо помітно, бо їх піднесла дівчина на яскраво-червоній оксамитовій подушці.

Урядовець прийняв від дівчини ножиці, з завченою важливістю підняв їх над головою, аби всі побачили. Потім притримав пальцями стрічку і різко зробив надріз.

Саме в цю мить дехто почув дуже слабенький тріск. Такий, як буває під високовольтною лінією електропередач, тільки значно слабший.

Уваги на нього майже ніхто не звернув. Чи не почув серед радісного гамору.

Потім почувся звук, що видає шовк, як його рвуть.

Це вже почуло більше людей і почали озиратися, чи не підсилює, бува, якийсь пристрій звук стрічки, що рветься. Але небезпеки поки ніхто не відчув, тільки легке здивування.

Високоурядовець вже добувся до найвищої сходинки і почав промову.

Але погляд частини людей з натовпу зосередився не на ньому, а на споруді. Вона начебто почала тремтіти. Чи то від спеки марилося.

Раптом десь на околиці міста пролунав вибух, і в небо піднялася хмарка з кіптяви. Слідом вибухнуло ще й ще. Небокрай набрав криваво-червоного кольору.

А далі все місто почало просідати, як картковий будиночок.