Антхіл - Тетяна Тиховська

Очам присутніх постало моторошне видовище. Станція почала розвалюватися.

Ескалатор ще тримався. Охоронці вхопили кожен свого підопічного і бігом понесли до ескалатору. Та як вони були десь на середині, опори підломилися і звалилися на голови присутніх. А люди, що були там, попадали на землю, піднявши клуби цементного пилу, що його вже назбиралося доволі.

Верхній купол станції з зображенням птиці Фенікс гулко звалився на голови відвідувачів, піднявши клуби цементного пилу і струснувши землю так, що здригнулася вся площадка. Там, де хвилину тому стояла грандіозна споруда, утворилася купа уламків з обірваної арматури, фрагментами цегляної кладки, дротами.

Люди почали бігти хто куди. В повітрі лунав нестерпний вереск — такий відчайдушний, що його вже відчуваєш не вухом, а спинним мозком.

Вдалині краєвид блискавично змінювався.

Хмарочоси, що затуляли край неба, розхитувалися до тих пір, поки від них не відколювався шматок будівлі і не падав донизу. А будинок продовжував розпадатися.

Височенні потужні лінії електропередач, що будувалися на віка, одна по одній падали, наче олівці, що їх струшував зі столу якийсь велетень-пустун.

Повітряні автошляхи втрачали опори й падали вниз разом з автівками, що рухалися по них.

Дехто оцінив небезпеку і кинувся до повітряних автівок. Але їх було так мало, а збожеволілих від страху людей так багато! Вони напхом напхалися до автівок. Тож ті, як і злітали вгору, падали додолу через перевантаження.

Час від часу десь чувся відгомін вибуху. Сурмили сигналізації автівок. З пошкоджених водоводів фонтаном струменіла вода. Стоки, що швидко опинилися замулені бозна чим, не всотували її.

Лавина мокрого ґрунту покотилася по вулиці. Огидна хвиля сіро-коричневого кольору змітала все на своєму шляху: машини, залишки будинків, людей.

Поступово вся міська територія опинилася під кількаметровим шаром грязюки, порохні й різнокаліберних уламків.

Видертися з цього смертельного полону було неможливо.

Це був останній день Антхілу.

Кілька годин ЗМІ мовчали. Тобто, мовчали про цю безпрецедентну подію.

Медійні бонзи, що ще від учора затвердили текст урочистих виступів, зачинилися в робочих студіях і гарячково верстали новини спочатку. Крім самого факту руйнування потрібно було додати бодай припущення, через що воно так сталося.

А ось з цим і була щонайбільша проблема.

Найбільш прудкі видання, аби не пасти задніх серед глашатаїв останніх новин, застосували заяложене кліше: ситуація під контролем, працює урядова комісія.

Це була, м’яко кажучи, неправда. Уряд був розгублений ще більше, ніж ЗМІ.

Щоправда, комісію з різноманітних фахівців Уряд таки нашвидкуруч зібрав. Комісія працювала цілодобово. Але жодна ланка не могла запропонувати більш-менш прийнятну версію катастрофи.

Вже кільканадцять разів передивлялися записи супутникових камер спостереження, намагалися розшифрувати показники різноманітних приладів, моделювали ситуацію математики й програмісти.

Кілька найтиповіших версій було висунуто й одразу викреслено. Землетрус? Ані найменших ознак сейсмічної активності на кілька не те що сотень — тисяч кілометрів. Виверження лави з вулкану? А де ж його жерло? Диверсія, підпал, вибух? Та як же ювелірно треба було закласти вибухівку, аби підірвати ціле місто! Що ще? Неякісний бетон? Ще одна версія диверсії? Та як тоді пояснити, що й старі будівлі зруйнувалися разом з новими! Що ще? Та не прилаштовувати ж сюди прокляття загиблих від радіації! Такі версії теж висувалися. Уфологи не на жарт вважали, що це підступи інопланетного розуму.

А поки науковці трощили списи щодо причин аварії, треба було рятувати постраждалих.

Найпершими на місце катастрофи прибули надзвичайники.

От кому не звикати до раптових викликів! До пуття не розібравши, що саме трапилося, до Анхілу рушила ціла колона спеціально оснащених автівок.

Ще напередодні яскраво прикрашене місто стріло рятівників апокаліптичною картиною, що було намальовано єдиною чорно-коричневою фарбою. Все було вкрито шаром бетонної рідини, що почала вже підсихати й лущитися.

Вулицями не траплялось жодної живої істоти, бодай кішки чи то щура.

Подекуди траплялись залишки пожеж. Але вода, що вивільнилася з водоводів, загасила більшість осередків вогню, залишивши тільки гидкий припах смаженої пластмаси, гуми, деревини й… м’яса.

Надія знайти тих, що дивом вижили, гасла досить швидко. То ж МНСники почали шукати тіла загиблих, аби згодом передати їх судмедекспертам. Ті вже готові були приймати останки загиблих.

Вирішили, що впізнання тіл буде в основному проводитися за ДНК, оскільки тіла були сильно обгорілі й жахливо понівечені. До важкої процедурі впізнання родичів загиблих готували психологи МНС…

Мабуть, досить подробиць.

Цього року вони Перше травня не святкують. Оголосили жалобу.

Ще б пак! Зникло ціле місто! І замовчати не вдасться. Зараз вам не двадцяте століття, коли радіація з реактора накрила сімнадцять країн, аж до Туреччини. А вони безневинно запевняли: «Все гаразд!». І ще довго вони б тягнули цю волинку, аби їхні люди не узнали про витік радіації від шведів.

І на примусову демонстрацію своїх же людей відправили. А з ними і підлітків, і дітей. Все ж гаразд! І не через якусь відчайдушну необхідність — аби потішити свою пиху й не визнавати власних помилок.

І малеча йшла поряд зі своїми батьками, святково вдягнена, з бантами, білими гольфами — йшла назустріч смерті. Все ж гаразд! А коли проходили повз трибуну, махали рученятами портретам керманичів. Чи портретам своїх вбивць?

Чому це, коли людина вбиває одну людину — він вбивця. А як загинуло сто тисяч — тоді хто є їхнім вбивцею? Хай відразу загинула десь третина, а інші залишилися хворими, каліками та