Антхіл - Тетяна Тиховська

— Тільки хай дитину виховують Гектор з Лєрою. Без мене.

Єва враз спохмурніла. Сказала тоном, від якого, здавалось, шибки позамерзали:

— Ну, як знаєш…

І випливла з кімнати.

Коли Гектор повернувся з роботи, Мар’яна нерухомо сиділа в напівтемній кімнаті.

Гектор різкувато спитав:

— Щось трапилося? Чи це як зазвичай, замість привітати чоловіка?

Мар’яна спробувала усміхнутися:

— Та ні, все добре. Так, дім згадався.

Гектора прорвало:

— Кого ти хочеш обдурити?! Це ж все через твою безплідність, так? Хай ти через те мордуєш себе, твоя воля! Та чому я, повертаючись додому, маю бачити завше невдоволену дружину? Я ж тобі не докоряю, ладен і так с тобою жити! То за що мені таке щастя? Може, годі сподіватися на диво і треба піти до клініки? Мама вже вкотре радить!

Мар’яна зіщулилась, як від ляпасу. Для одного дня було забагато. Але коли відповідала чоловікові, голос був спокійний, врівноважений:

— Як Бог не дає дітей, значить, він не випускає їх назовні. Бо або вони слабенькі, або взагалі нежиттєздатні. То навіщо ж силувати Природу, що про нас же турбується?

Схоже було, що цю тираду Мар’яна про себе проговорювала вже не раз.

Гектор обурився:

— Що за маячня! Он скільки пар користаються штучним заплідненням, майже кожна друга! В маминому центрі вже змогли отримати вагітність від трьох батьків! Що, всі вони дурніші за тебе?

Мар’яна все ще намагалася переконати чоловіка, не доводячи розмову до сварки:

— А ти все знаєш про ті пари? Знаєш, які в них діти народжуються? А я одну дитину бачила зблизька. В моїй школі одна неодружена вчителька будь-що хотіла дитину. Грошей назбирала — воно ж не дешево у тому центрі коштує. А дитинка вродилася неповноцінною. Ходити як слід не може, язик приріс до рота, то кілька разів його надрізали, аби вона хоч їсти могла…

Гектор нетерпляче перебив дружину:

— Та як всіх хворих дітей позгадувати, взагалі не варто думати про нащадків! Може, то вона не через штучне запліднення захворіла?

— Може й так. Та як покластися на Природу, вона ж піклується про здоров’я плоду, а не про забаганки батьків.

Гектор розсердився:

— Так то у мене забаганки? Мати нормальну родину — це забаганки?! Вірно мати казала: ти геть ненормальна! Треба було послухатися її свого часу! Не одружуватися з тобою!

Мар’яна скам’яніла. Вона ніколи не відповідала зопалу. А тут мовчала ще довше.

Нарешті відповіла:

— Вірю, твоя мама бажає щастя своїй дитині. Саме своїй, тобто тобі. І якщо для цього потрібно, аби я поїхала від вас — я поїду.

Гекторові уже запал вийшов. Він зрозумів, що перехопив через край. Зупинив дружину, обхопив долонями її обличчя забурмотів скоромовкою:

— Дівчинко моя, вибач! Нікуди ти не поїдеш. Я ж без тебе не можу жити! Хай буде, як ти хочеш — покладемося на долю.

На вигляд між подружжям все було добре. Та насправді тоненький пролом між ними таки позначився.

Через кілька днів Мар’яна відчинила двері квартири і відчула… запах лісу. З кухні було чути неясне мурмотіння, сміх.

Мар’яна рвучко відчинила двері й мало не впала в обійми батька:

— Татусю, рідний! Яким ти вітром? Як же я за тобою скучила!

Дід ніяково обійняв дівчину:

— Ну досить, досить! Задушиш зовсім! І де тільки сила взялася!

Мар’яна послабила обійми, та рук не відпустила. Сіла на коліна, як маленька, засипала питаннями:

— Як ти? Чи приїздять мисливці? Не забуваєш собі куховарити? Що нового в селі?

В розмову втрутилася Єва:

— Та дай же батькові хоч трохи відпочити з дороги! Він щойно увійшов. Помитися треба з дороги, перекусити як слід. І ми допоможемо. Он скільки нам гостинців привіз: гриби, варення.

Дід додав:

— Все ж з лісу, натуральне. Не те, чим вас там годують з супермаркету!

Дідові раді були всі. Вдача в нього була така, приязна. І, попри своє відлюдкувате життя, для кожного він мав якісь цікаві новини. Для Гектора — про мисливські пригоди; для Тараса — про нові види мисливської зброї; для Єви — про народні засоби лікування. З кожним встиг побалакати.

Крім Мар’яни, що протягом вечора так і не злізла з його колін, наче наперед хотіла набутися з батьком. І тільки наступного дня, як Дід твердо ухилився від усіх проводжаючих, крім Мар’яни, вони нарешті залишилися наодинці.

Мар’яна розповідала про якісь дрібниці.

Дід проказав, аби підтримати розмову:

— А у нас поповнення: цуценята народилися. Я навіть хотів тобі одного привезти. Та як уявив, що він замість лісу бігатиме по паркету — облишив ту думку. Квартира — не місце для тварин. Не звикнути цуценяті до неї.

Мар’яна сумно посміхнулася:

— Звикають. До всього звикають. От наші сусіди тримають величенького собаку. То він, як йде на вулицю, не сходинками біжить, а чекає на ліфт. Уявляєш?

Дід напівжартівливо замахав руками:

— Боронь Боже! Я сам того ліфту боюсь, пішки йду. А тут — тварина.

Так про наболіле Мар’яна й не проронила жодного слова. Тільки коли вже прийшли на автовокзал, Мар’яна з тугою сказала:

— Як же я хочу просто сісти і поїхати з тобою! Просто зараз!

Дід обійняв дочку, порадив: