Антхіл - Тетяна Тиховська

Таке, звісно, бувало.

Але коли Богдан не озивався тривалий час, Мар’яна захвилювалася не на жарт.

Мар’яна дзвонила до Богдана тільки інколи. І то, як була дуже нагальна потреба. Зазвичай Богдан озивався майже одразу.

А тут — мовчання.

Як всі в родині повечеряли, Мар’яна поквапила Гектора:

— Подзвони ще ти Богданові. Він не бере слухавку. Щось не гаразд.

Богдан не відповів і Гекторові.

Тоді вже захвилювалася й Єва.

З притаманною їй заповзятістю вона подзвонила до клініки. І за п’ять хвилин вже розповідала:

– Їх там кілька привезли, постраждалих. Всі в опіковому відділенні.

Гектор перебив:

— Так звідкіля привезли? Що трапилося?

Єва могла додати небагато:

— Отого вже нам не докладають. Начебто були вночі викликані на пожежу. А що, де — не кажуть.

Мар’яна стурбовано сказала:

— Може, варто поїхати провідати. Заспокоїти чи щось привезти, як йому щось треба.

У Єви була більш слушна пропозиція:

— Мені відповіли, що стан середньої важкості, але стабільний. Тож тепер, проти ночі, ми все одно нічим не допоможемо. Краще вже ранком.

Вранці рано Мар’яна наполягла, аби Єва подзвонила дізнатися про стан хворого.

Відповідь була заспокійливою: опритомнів, температура нормальна, шуткує.

Мар’яна сказала Гекторові:

— То як, їдьмо прямо зараз?

— Та в мене зранку оперативна нарада. Може, сама поїдеш? Від мене передаси вітання. А я, може, ввечері заскочу.

Мар’яна не любила умовляти. Тож поїхала сама.

В палаті гостро відгонило якимось медикаментами. Пацієнти всі були більше або менше забинтовані. Були й майже повністю, наче мумії, замотані в марлю, через яку проступали плями лікувальних мазей.

Богдан аж просяяв, як вгледів Мар’яну. Опіків мав не дуже багато. Тільки брови та вії було покручено від вогню.

Радісно проревів:

— О, та я згоден щоразу лізти в саме пекло, аби мене провідувала така фея!

Мар’яна всміхнулася:

— Богдане, припини волати! Люди ж відпочивають. Ти ходити можеш? То ходімо краще в коридор.

Богдан, як вставав, трохи скривився від болю. Але потроху розходився.

Вийшли аж на двір.

Мар’яна поспитала:

— То що там трапилося? Звідкіля стільки постраждалих?

Богдан відповів в своїй жартівливій манері, хоча розповідь була аж ніяк не смішна:

— Та то колишній військовий арсенал. Його свого часу не знищили, а законсервували. А сховище було чималеньке. Щось із сотню тисяч тон боєприпасів. Через що там вибухнуло, то не нам розбиратися. Наша справа пожежі гасити.

Мар’яна пополотніла:

— Як же це небезпечно!

Богдан заспокоїв:

— Ми ж екіпіровані як годиться. Пожежозахисний костюм і таке інше.

— Так чого ж ти підсмажився?

Богдан сказав більш серйозно:

— Та ті костюми, звісно, витримують вогонь. Хвилин п’ять. А я… трохи затримався.

– І всі інші теж? Затрималися?

Богдан став більш серйозним:

– І інші теж. Там неподалік маленьке село. Було. Тож ми зволікати не могли.

Мар’яна спитала стурбовано:

— А люди? Люди як?

Богданів тон став зовсім серйозний:

— Людей ми врятували. Не всіх. Власне, й обпікся я, коли почали серед руїн шукати вцілілих. А в цей час рвонув ще один снаряд. Там того військового металобрухту…

Мар’яна помітно пополотніла.

— Та не загинув же! — Богдан спробував закінчити на веселій ноті. — А до ран нам не звикати. На те ми й пожежники. А ти ще прийдеш?

Мар’яна трохи зніяковіла:

— Ввечері Гектор прийде.

Більше Мар’яна до лікарні не ходила.

Якось Мар’яна вийшла після уроків зі школи і натрапила на Богдана. Він, як ніколи, не жартував, був незвично серйозний.

Мар’яна зустрічі зраділа. Спитала співчутливо:

— Чому ти тут? Вже одужав? Чи щось трапилось?

Богдан сказав, як в ополонку стрибнув:

— Трапилось. Давно вже трапилось: я тебе кохаю.

Мар’яна не здивувалася й не образилася. Простягнула своєю меланхолічною говіркою:

— Припини, Богдане! То ти хочеш віддячити мені за відвідини в лікарню.

— Ні, тут інше. Я не можу без тебе жити.

— Ой, то в тобі буяє потреба в дівчині! Одружитися тобі час.

Богдан заперечливо захитав головою:

— Крім тебе, мені ніхто не потрібний!

Мар’яна встала навшпиньки, цьомнула Богдана в лоб і твердо проказала:

— Богдане, ти добрий, чесний, сильний! Ти обов’язково стрінеш свою дівчину. А мені крім чоловіка ніхто не потрібний. Ніхто!

Обернулася аби йти.

Богдан сказав навздогін:

— Але він вже не любить тебе! Невже ти не бачиш?! Він…

Образлива правда мало не зірвалася з язика. Та він вчасно його притяв.

Мар’яна похитала головою. І було незрозуміло, що вона тим хотіла сказати: чи не хотіла чути звинувачень, чи однаково не приймала освідчення Богдана, чи щось ще.

Наостанок сказала:

— Як хочеш зберегти дружбу зі мною, з Гектором, ніколи не поновлюй цю