Антхіл - Тетяна Тиховська

От хоча б розподіл праці. У нас є й групи з пошуку їжі, охоронці від хижаків, будівельники. І сполука всіх ланок нашої спільноти куди більш досконала, ніж у людей! І орієнтуємось ми без допомоги штучно створених приладів, тільки завдяки своїм здібностям, світлу і запахам.

І досягли ми ніяк не меншого, ніж люди. От чим вони могли б нас здивувати? Приручили тварин? Так і у нас таке є. Ми розводимо попелиць.

В нашій спільноті теж є правителі й підлеглі, вчені й рядові робочі, воїни й мирні мешканці. Але цей поділ зумовлений доцільністю, а не загарбницькими планами й безмежною жадібністю. Жадібністю ненажери, що пхає в рота зайву їжу, від якої його вже нудить, в той час, коли поряд представник його ж біологічного виду помирає з голоду!

Кажете, вони розселилися в холодному кліматі? А ми хіба ні? І енергетичне джерело винайшли, і регулювати температуру в своїй оселі навчилися.

Що ще? Будівництво? То хай спробують побудувати таку складну будівлю, як мурашник! Та ще й без штучно створених приладів.

То ж не варто їм обманюватися щодо нас: можливо, саме ми, мурахи управлятимемо планетою в майбутньому.

Хоч якщо зовсім чесно, то деякі розумники з людей дещо запозичили у нас, мурах. Це фахівці з обчислювальної техніки. У людей вони належать до найрозумнішого прошарку.

Здивували! У нас всяка звичайна робоча мураха легко знайде найкоротший шлях додому. А вони для цього складають програми мовою, що тільки одиниці її розуміють, та ще й за допомогою найскладніших пристроїв, що у нас в Зоні он наскладали до купи на вулиці ще з часів, коли вибухнув реактор, і вони нахапалися радіації. Бо були з металу.

Звідки Я все це знаю? А Я знаю все, що знає людство. Це зберігається в моїй пам’яті як у величезному комп’ютері.

А як воно там опинилося? Отут однозначної відповіді не маю. Тільки припущення. Щось трапилося з нашим інтелектом, коли в Зоні вибухнула вакуумна бомба. Він став вищий за людський.

Чи був то щасливий випадок, чи Природа, надивившись на витівки людства, вирішила обрати новий біологічний вид для панування, не знаю. Не знаю й брехати не буду, що знаю. Бо Я не такий марнославний, як люди. І не такий брехливий.

То вони, як на станції вибухнув реактор, запевняли своїх же людей: «Нічого не трапилося, все гаразд!». І замість зачинитися в квартирах; приймати ліки, що могли бодай якусь частину мешканців врятувати від смертельної хвороби; припинити пити молоко, що вже стало отрутою, люди продовжували гуляти містом, працювати на клаптиках землі, кохатися, зачинати немовля, яке вже було приречене. Бо «все ж гаразд!».

Ні, Я чесно розповів своєму народові:

— В наше володіння вдерлися чужинці. Це не чесний бій, не війна. Це геноцид. Нас очікують важкі часи. Боротьба неминуча, бо вони будь що хочуть винищити всіх нас і збудувати нове місто. Чи будемо ми опиратися чи дозволимо прогнати нас зі своєї землі? Землі, що наші пращури завоювали ще коли перша людина була купою білкових клітин? Що ми обираємо: ганебну смерть чи боротьбу?

Гурт дружно відповів: «Боротьбу!».

Тоді Я повів далі:

— Вихід є, хоча до перемоги доживуть не всі. І працювати доведеться з подвійною силою. Згодні?

Гурт дружно відповів: «Згодні!».

Тоді Я виголосив промову:

— Народе мій! То вони розпочали війну, не ми! І мирного співіснування з ними не буде ніколи. Це підтверджує весь хід їхньої цивілізації. І це ж Я прочитав в їхніх думках. Вони самовбивці. Вони поступово знищують все живе навколо себе. І ніяк не дотямлять, що тим самим вони знищують себе. Та часу на їхнє перевиховання ми не маємо, ми розпочинаємо боротьбу. Боротьбу не на життя, на смерть. Ті нелюди, побачивши наше мурашине місто, захотіли нас знищити. І засіб надумали найлютіший для нас — застосувати імідаклоприд [15]. Тож оборонні роботи починаємо прямо зараз. Адже нам треба не тільки вижити, а й підтримати ілюзію у людей, що знищення їм вдалося. А вже потім відкинемо їх з Зони назавжди! То ж починаємо копати тунелі, які виходитимуть аж за межі Зони, а ходи до маківки мурашників замуровуємо. За роботу, побратими!

Кілька діб ми працювали наче прокляті. Вікна-двері конопатили (це ж як перекласти наші дії на людську мову). А на підземних поверхах рили довжелезні ходи, що виводились якнайдалі від Зони. Всі падали від втоми, але ніхто не жалівся, не скиглив.

І все ж часу було обмаль, аби встигнути зробити все необхідне.

Я був на нижньому найбезпечнішому поверсі, коло вентиляційного ходу, коли почали надходити розпачливі повідомлення: «Правителю, на верхніх поверхах робітники задихаються! Від отруйної речовини вони втрачають розум і будь-що намагаються вирватися на поверхню!».

Я розумів, що таке можливе. І був готовий скомандувати: «Відправити на верхні поверхи тих, хто не отруївся! Хай тримають постраждалих силою, як знадобиться!».

Отруїлися й ці рятівники, й наступні, й наступні. Але нарешті все скінчилося. Я розпорядився: «Витягти всіх мертвих нагору. Ми повинні переконати людей, що все у них вийшло».

У цей час прибігли доглядальники малят. Розпачливо заволали: «Правителю! В інкубаторі падає температура!» Я жорстко відповів: «Половину лялечок залишити! Решту перетягти якнайглибше й ближче до межі Зони! Направити найжирніших мурах на поверхню, аби нагрілися і повернулися до інкубатора. І швидше, швидше!».

Наступна новина з поверхні теж була невтішна. Почався дощ. І не просто дощ, а злива.

Зазвичай волога не потрапляє всередину нашого житла. Але то як мурашник збудовано за всіма правилами й розраховано на природні негаразди, а не на цілеспрямоване вбивство. Ми