Антхіл - Тетяна Тиховська

— Я казав, що пику тобі натовчу, як скривдиш Мар’яну? Не забув часом?

— Звідкіля це тобі прийшло? — Гектор не міг припустити, на що це Богдан натякає.

— Звідкіля?! — зле відповів Богдан. — Мені Лєра все розповіла!

Гектор спересердя вилаявся:

— От бісова дівка! Навіщо вона язиком плескала?

— А ти, тобто, янгол безневинний!

— Ну я же той… чоловік…

Договорити він не встиг, бо Богдан таки дав йому добрячого ляпаса.

Гектор не сперечався, враз знітився. По хвилі спитав боязко:

— Ти Мар’яні розповіси?

Богдан глянув на хлопця презирливо, із неповагою:

— Аби ж то вона тебе, йолопа, не кохала! Але запам’ятай: ще про щось подібне дізнаюсь — то ляпасами не відбудешся! Я тебе своїми руками придушу! Зрозуміло?

Гектор повернувся було, аби йти. Та Богдан схопив його за барки і прошипів у обличчя:

— Мар’яні ані звуку! Все зрозумів?

Гектор трохи улесливо пробелькотів:

— Богдане! Ти справжній друг! — Гектор простягнув йому долоню.

— Друг?! От про це ти вже забудь! Скінчилася наше товаришування. А от для Мар’яні ми й досі добрі друзі!

І пішов, наче не помітив простягнутої руки.

На деякий час мені здалося, що вони на тих вбивствах і спиняться.

Марні сподівання! Як трохи згодом вони знову приїхали, Я зміг прочитати їхні думки.

Так от задля чого вони все це скоїли! Вони знову хочуть тут оселитися. Вони, вбивці й загарбники!

Як мені це відкрилося, перша думка була: тікати! Добре, що Я не передав цей панічний настрій своєму народові.

А чому, власне, тікати? Чому саме ми маємо кидати свою землю, землю своїх пращурів, землю, яку вони спаплюжили й забруднили вбивством? Хто дав їм таке право?

Чому вони, називаючи себе гуманістами, виправдовують жорстокість по відношенню до цілих спільнот? І не через потребу виживання, як було з прадавніх часів, коли кожна вбита тварина надавала первісній людині їжу й одяг. Тепер полювання на диких тварин потурає примхливому бажанню франтих продемонструвати модний хутряний одяг, а хотінню чоловіків — вгамувати спортивний інтерес.

І це ще не найгірше. Хутрових тварин, які живуть в дикій природі, жорстоко вбивають. Та живуть вони все ж таки на волі. Мають шанс прожити відведений їм Природою термін і якщо й загинути, то вільними. А от через що ті люди змушують страждати тварин, яких тримають лише задля хутра? Вони живуть у жахливих умовах, у тісняві. І врешті-решт помирають аби стати предметом розкоші.

Від нудьги й неробства люди як тільки не знущаються з тварин! Тримають в неволі будь-які живі істоти, від слимаків до слонів. Це доки вони їм не набридають. А потім і напоїти забувають.

Але й цього їм замало! Для власної забави ще й не так мучать тварин: слона змушують танцювати, солов’я запроторюють до клітки, а тигра вчать гойдатися на гойдалках.

Прокляття! Як же Я ненавиджу їх, терпіти не можу! Не варті вони того, аби ми їм поступилися місцем!

З такими думками Я провів безсонну ніч. Хоча оте «Я» дещо спрощено відбиває мою особистість. Це Я підсвідомо перекладаю свої думки під людей. А взагалі-то нас десь із десяток, разом із царицею. Це як у людей одна особа — цар, президент, будь-який інший правитель. А ми такий собі колективний Мурашиний Розум. Нейронна мережа.

Ми, наприклад, можемо зберігати інформацію поза мозком. А між окремими особинами за потреби передаємо її електричним шляхом, навіть на деякій відстані.

Складові інформації ми запозичили у людства. Та поєднуються вони за іншими законами. І світ для нас інший. І заповіді існування — інші. Більш доцільні, ніж у людей. Більш гуманні.

І чому вони вважають, що мають право винищувати нас нанівець? Тільки через те, що ми не схожі на них?

Дійсно, не схожі.

З десяток мурах з царицею — це «Я», окрема особистість. А решта того Мурашиного Розуму — то як у людей добуті знання. Вони можуть змінюватися, чергуватися. Та поки живе більшість з того осередку, з того «Я» — особистість живе.

Мислимо ми разом, як один мозок. Чи це краще?

Думаю, так. І вони так думають. Тільки що не зізнаються. А то б навіщо вони ставили досліди на щурах, на мавпах? Під’єднували мозок кількох особин в одну мережу електродами і реєстрували обмін думками. Навіть на людях таки досліди ставили. Тільки їм для цього потрібна купа апаратури. На відміну від нас. Цим ми теж несхожі.

Як хтось з нас загине, у нас якийсь час «болить голова». Це Я знов перекладаю на їхню мову. Тобто ми не можемо досконало мислити, доки шпаринку не заповнить інша мураха.

Як загине цариця — то вже складніше. Гурт чекатиме іншу, молоду. До тих пір не зможе мислити. А як цариця народиться та приєднається до гурту, то вже буде інша особистість, інший Мурашиний Розум, інше «Я».

На ранок Я зібрав «всенародне Віче».

Нам-то і збиратися не треба: інформація передається через вусики-антени. Раніше, до вибуху, аби поспілкуватися, ми мали торкатися один одного тими антенами. Після катастрофи діапазон дії вусиків збільшився.

Ото б ті чудовиська здивувалися, аби знали, які думки снують в головах звичайнісіньких мурах! Та де ж їм! Їх історія нічому не вчить. Хоча б додивилися,