Антхіл - Тетяна Тиховська

Але спокійне життя скінчилося. І наше найближче майбутнє уявлялося безрадісним.

Після КПП до автівки підсів Вова. Цього разу він супроводжував бригаду будівельників. Це не тільки ті, що кладуть цеглину за цеглиною, а й ті, хто робить план місцевості, наносить його на мапу. А вже на ній виростає місто — спочатку пласке, на папері. Потім — макет, вже як справжнє місто. Тільки меншеньке. А вже потім будівельники їдуть на місцевість і починають будівництво.

Спочатку будівельники занурюються вглиб землі. Котловани під фундамент, комунікації. Нульовий цикл. А потім місто росте стрімко вгору.

Але це ще відбудеться нескоро.

А зараз з автівки вистрибнули кілька чоловік, без яких не почнеться жодне будівництво. То були геодезисти [16].

Галявина, що по ній рік тому пройшов руйнівний вихор від вибуху, нині виглядала досить мирно. Обламані верхівки дерев замаскувалися за молодими гілочками. Буйно розрослися лугові трави.

І чи не на кожному кроці були височенні мурашники, з людину на зріст.

Хтось з гурту вигукнув:

— Ого! Та тут суцільний мурашник! Ціле мурашине місто!

Настрій у прибульців був піднесений. Отож будь-який привід міг призвести до безтурботних веселощів. Почали фантазувати:

— А хто знає, назву новому місту придумали? Чи згодом конкурс об’являть або як?

— А давайте серед себе проведемо конкурс! Ми ж першопрохідці!

— Пропоную назву: Мурашник! Хто «за»?

— Та трохи воно на вухо шипить. Хоча ідея непогана. А хто ще як думає?

Хлопець, що надумав про Мурашник, не хотів здаватися:

— Як шипить, давай назвемо англійською: Антхіл.

Його опонент промовив під носа:

— Анхіл, Антхіл… А непогано! Звучить непогано. І з підтекстом. Хто «за»?

Хлопці, сміючись, проголосували одноголосно.

Не сміявся лише Вова.

Раніше він залюбки супроводжував групи туристів, навіть іноземців. Лестила увага до Зони. Аби знав, чим воно скінчиться, не радів би.

З часу «зачистки» він вже котру групу водив Зоною. Але тепер він виконував цю роботу через силу. І все більше відчував себе зрадником.

До вух Вови долинули кілька фраз:

— А з цими мурашниками працювати неможливо. Вони ж затуляють небокрай!

— Так ми ж в розвідку. Доповімо, хай приймають заходи. Дезінфекцію роблять або як воно там зветься. Існують же спеціальні служби.

Вова пересмикнувся.

Та вдіяти нічого не міг, коли йому довелося побачити ще одне масове вбивство: отруєння мурах.

Приїхала чималенька бригада. Екіпірована як годиться: захисні комбінезони, протигази. І ланцюгом пройшлися по всій території Зони.

Коли вже від’їхали на чималеньку відстань, один з бригади звернув увагу, що Вова невеселий. Але причину геть не вгадав:

— Ти чого переймаєшся? Боїшся, що одним разом це не обмежиться? Заспокойся. Там така концентрація, що з кількох Зон все живе витравить. З одного разу.

Отруйники поїхали геть.

А Вова наступного дня прийшов на галявину, як зазвичай, подивитися, на що перетворили люди його улюблену місцину.

Вигляд дещо його здивував, бо мертвих комах було замало для таких величезних мурашників.

За життя в Зоні Вова непогано знався на його мешканцях. І на мурахах також. Він добре знав, що мурахи — великі чистюлі. І мертвих мурах з житла випихають на поверхню.

Але для таких величезних осель мертвих комах було замало.

Замість радіти, Вова подумав сумно: «Мабуть, потруїлися всі. Навіть поховальна команда». Звідкіля ж йому було знати правду? Правду, що могла його й шокувати, й порадувати.

А згодом в Зоні закипіла робота. Забруднені ділянки ґрунту вивозили, щось наново відмивали, щось заміняли. До послуг Вови вже не зверталися. Але можновладці пообіцяли всім «докорінним» мешканцям надати в новому місті й житло, й роботу.

З легкої руки першої бригади будівельників місто таки вирішили назвати Антхіл.

Аби скоротити строки відбудови атомної, всім працівникам-будівельникам поклали потрійну зарплатню.

Тарас був досвідченим будівельником. Тож коли запропонував себе до бригади, що мала працювати в Зоні, його охоче взяли.

Єва від цього не була в захваті:

— Чи чоловікам в тій Зоні медом намащено, ніяк не зрозумію! Там же радіація, смертельно небезпечна!

Тарас цьомкнув дружину в маківку:

— Заспокойся! То вже коли так було! Зараз там все вичистили, вивезли! Чорнозему навезли. Насадили нових дерев, рослин. Курорт!

Єва саркастично хмикнула:

— «Курорт!» Не вірю я в ці курорти. А чому зарплатню потроїли?

— Так аби швидше будували! І якісь там гроші від світової спільноти треба витратити. Всім же буде користь!

— Не вірю. Не вірю! Може, кинеш цю кляту роботу? Невже нам не вистачає?

Питання було риторичним. Тарас роботу не кинув.

Якось він приніс додому креслення майбутнього міста, аби показати домашнім:

— Вони там розходилися не на жарт! Це буде місто майбутнього, без перебільшення! Хмарочоси з овочевими ділянками на дахах; повітряні автостради та підземний транспорт; тротуари-ескалатори! Смарт-ключі від осель, вай-фай по