Антхіл - Тетяна Тиховська

І пішла, не озираючись.

Богдан з тугою дивився в спину дівчині. А потім понуро пішов в інший бік.

— Ти хоч трохи дивишся під ноги? — роздався чийсь життєрадісний голос.

Богдан підвів очі:

— О, Василю, привіт! Як це ти опинився на вулиці, не за комп’ютером?

— Та так! Вирішив трохи розвіртуалитись. І привід є. Я закінчив писати свою програму.

— Це оту твою досконалу ворожку?

— Ну, це як тобі не до снаги вимовити «методика прогнозування подій на основі апроксимації часового ряду з використанням тренду, комбінації гармонічних коливань та нелінійних методів оптимізації».

Богдан пирснув:

— То ти навмисне перед дзеркалом тренувався, аби перед людьми хизуватися?

Василь розплився в самовдоволеній усмішці:

— Навіщо мені тренуватися? Я без підготовки тобі й не таке видам.

— Що правда, то правда. На тебе ще класу з четвертого, здається, наліпили тавро «Ботанік». То що ти, кажеш, розробив?

Василь відчув, що потенційний піддослідний впіймався на гачок, тож вирішив «підсікти»:

— Будь яка подія прогнозується з ймовірністю дев’яносто дев’ять відсотків. Будь яка!

Богдан скептично хмикнув:

— Браво! А як не здійсниться, скажеш, що то саме той один відсоток. Тобі б справді на ворожку перекваліфікуватися. Скільки ти там в своїй закордонній конторі заробляєш?

Василь запропонував:

— Чим розпатякувати, нумо спробуємо! Чи слабо?

Отут у Богдана майнула якась думка. Сказав вже майже серйозно:

— А подія й правда будь-яка? Ну, там, не тільки вибори президента чи курс валют?

Через деякий Богдан сидів в квартирі Василя. Попередивши, що як той бодай одній душі прохопиться про ворожіння, йому не жити, Богдан нарешті видушив з себе запитання: чи буде він з дівчиною Мар’яною.

Далі була безліч питань. Безглуздих, як на погляд Богдана. Але Василь запевнив, що так треба, аби прогноз був найточнішим. Повносив їх, натиснув «Enter», і хлопці почали чекати. Тобто, Василь чекав, а Богдан повсякчас підстрибував, як на гарячому вугіллі.

І коли, нарешті, програма на весь екран вивела результат «Так» з ймовірністю дев’яносто сім відсотків, Богдан не спромігся сам той напис прочитати.

Василь, як відомий фокусник, що згоден вийти на «біс», поспитав, трохи хизуючись:

— Ще якісь питання, шановний?

Богдан вже трохи заспокоївся. І сумніви повернулися:

— А оті три відсотки? То дуже поганий результат?

Василь заспокоїв:

— Аби ти був більш обізнаний в точних науках, то таких дурних питань не ставив би. Результат, якщо тебе цікавив саме позитивний наслідок розвитку подій, дуже гарний.

Богдан відкинувся на спинку крісла. Замислився. Нарешті сказав:

— А ти будь-кому можеш поворожити?

— Тільки тому, хто захоче. Поза бажанням — ні-ні! Ну, і щоб відповіді були щирі. Інакше прогноз буде хибний.

Богдан, здавалося, щось надумав:

— А можна тебе привести до одного мого знайомого? Це з мого класу, Гектор. Пам’ятаєш?

— Чом не пам’ятати? Високий такий? Худий, як шпала. Ви з ним завше разом ходили, так? А я його з математичних олімпіад пам’ятаю. То де він тепер?

Богдан трохи знітився. Але відповів:

— Одружився, працює. То прийдеш? Зі своєю ворожкою?

Залишимо поза обговоренням етичність Богданової задумки. Одне незаперечне: Богдан хотів домогтися коханої дівчини. Тому вдавався до всіх способів.

Отримавши від подружжя дозвіл «привести цікаву людину», Гекторові Богдан підніс це гадання як цікаву забавку. Розмови з Мар’яною він намагався будь-що уникнути: їй збрехати він не зміг би.

А питання поставили на сторонній погляд невинне: що чекає молодят в недалекому майбутньому.

І знову безліч запитань.

І знову всі очікували вироку електронної ворожки. Але цього разу всі були більш-менш спокійні. Це ж гра! Всі, окрім Богдана.

Нарешті, на екрані випливла відповідь. Оскільки вона була більш об’ємна, ніж минулого разу, то й напис був дрібними літерами.

Василь скоромовкою почав читати:

— В короткостроковому періоді пара з ймовірністю дев’яносто два відсотки стане батьками. Стать дитини…

Мар’яно стрімко підхопилася з крісла. Прожогом вискочила з кімнати, грюкнувши дверима.

Слідом кинувся Богдан. Мар’яну наздогнав аж на вулиці. Смикнув за руку, аби зупинилася.

Вона не плакала. Вираз обличчя теж був начебто безтурботний. Але очі, що наразі видавалися аж чорними, випромінювали шалену лють і невимовну тугу.

Вгледіла Богдана. Проказала сухим тоном:

— Це ж ти! Ти все підстроїв! Ти намовив того Василя збрехати! — Голос потроху набирав потужності. — Хто тебе просив?! Хто взагалі дав тобі право втручатися? Хто ти нам? Хто ти мені? Зникни з нашого життя! Назавжди зникни.

Голос в Мар’яни аж захрип:

– І не йди за мною. Дай побути наодинці.

А далі ледь чутно:

— Благаю.

Богдан повернувся до квартири.

На його подив, Гектор не надто хвилювався. Вони разом з Василем вдалися до шкільних спогадів, відшукували спільних знайомих, згадували кумедні випадки.

Богдан тільки що не вибухнув з люті. Підхопив Василя попід руки, сказав скоромовкою: «Нам вже час» і витягнув його з квартири.

За дверима він припер його до стіни і прохрипів в обличчя:

— Йолопе! Що ти наробив? Чому ти не розповів той висновок, що видався