Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

Чигиринська корчма, звичайно, не витримувала жодного порівняння з корчмою єврея Айзіка, однак була популярною. Присутні в Чигирині козаки потихеньку пропивали свої воєнні трофеї, і жадібний корчмар злегка засмутився, коли троє молодих козаків заплатили за глечик меду грошима, а не речами, що в десять разів перевищували вартість самого хмільного напою.

Відвідувачі в корчмі були розбурхані завтрашньою Радою й шумно її обговорювали — усім було цікаво, що ж там запропонують ляхи. Тимофій із Марком приблизно здогадувалися, що можуть запропонувати, оскільки були трохи обізнані про справжній стан справ. Але серед шуму й п’яного гомону Тимофій уловив ще одне — люди обговорювали, що у Брацлавщині та Поділлі хлопи палять маєтки шляхти, а шляхта щосили намагається придушити повстання, жорстоко розправляючись із хлопами. Тимофій спохмурнів, чуючи ці уривки п’яних розмов.

— Слухай, Владе, а ти часом не знаєш, що коїться в Поділлі та Брац­лавщині? Про що це люди говорять?

Влад здивовано подивився на нього, а потім пригадав, що Красунчик тільки-тільки приїхав до Чигирина, і цілком імовірно, що він не чув про останні події.

— Та розповідають, що хлопці Ганжі та Гоголя[40] вже взяли Нестервар. А Кривоніс ще з початку літа пішов спочатку на Переяслав, а потім у володіння Вишневецького — ясновельможний князь відразу після Корсуня такі жорстокості творив у своїх землях, переслідуючи людей, що полковник не стерпів та вирішив неодмінно його покарати, і Хмель йому в цьому не перешкоджав. Вишневецький утік зі своїх Лубен, але нещодавно з’явився на Брацлавщині. Кажуть, що де пройде князь, то після нього одні шибениці та палі стоять. А в середині червня він учинив страшну різанину й тортури людям у Погребищі, а потім у Немирові. І ось усіма цими його звірствами народ так обурений, що почав випалювати своїх панів, наче торішню траву ранньої весни. Нікому немає пощади, — відповів Влад, із тривогою дивлячись на Тимофія, який із кожним його словом ставав похмурішим. — Кривоніс наступає на п’яти Вишневецькому і, б’юся об заклад, неодмінно наздожене його. Та що з тобою, Тимофію? На тобі ж лиця немає!

— Там, у Поділлі, у Барському старостві, мій дім, де живе моя наречена і брат. І ось тепер навіть боюся подумати, що в моїх Волховицях теж повстали селяни, — глухим голосом відповів Тимофій.

— Не турбуйся про те! Пан Матвій не такий чоловік, аби здатися на милість власних селян, — сказав Марко, хоча в душі не був так у цьому впевнений.

— Матвій, звичайно, не здасться, але ж проти сили він не зможе протиставити таку саму силу. Треба написати йому, щоби виїхав із Вол­ховиць, — відповів Тимофій. — Ой, як шкода, що я вже відправив Яна!

— Та навіщо писати? — вигукнув Влад. — Краще їдь туди сам!

— Не забувай, що завтра Рада, і я там зобов’язаний бути — я ж тепер сотник, — спересердя на свою посаду відповів Тимофій, бо почав розуміти, що тепер має й відповідальність і зобов’язання, і більше не може робити те, що заманеться, як було раніше.

— Та можна подумати, що твоя думка буде вирішальною! Половини війська немає, і що? Без них і без тебе тут вода не освятиться?! — сказав Влад. — Сходи до Хмеля і скажи йому, що тобі треба поїхати, і все! Що він, не людина, чи що?! Він тебе зрозуміє!

Похмурий Тимофій сидів за столом, роздумуючи про те, що він дійсно мусить їхати додому. Думка про те, що Волховиці вже можуть бути спалені його ж селянами, а сім’я — вбита, жахала, і хлопець посилено гнав її від себе.

— Тобі гетьман не відмовить! — сказав Марко. — А я поїду з тобою.

— Так, і я поїду! — сказав Влад. — Я теж не залишу тебе!

— Спасибі, брати, — промовив Тимофій. — Завтра поговорю з Хмельницьким. Погано, що сьогодні вже пізно й не можна піти до нього.

Із корчми Тимофій пішов похмуріший від грозової хмари. Не­зрозуміла тривога охопила його душу, він згадав свій кошмар про бурю, і козакові стало ще більш моторошно. «Може, і справді треба було перевезти Орисю до батька? Господи, я стільки місяців її не бачив і страшенно скучив за нею! Як же мені хочеться її побачити та обійняти! Треба було відразу до неї їхати, а не спочатку свататися! Але тоді ми цього московита не зловили б, а це теж важливо! Постійно я зайнятий чужими справами! Бідолашна моя Орисенька! Вона вже зовсім змучилася з туги, Господи, спаси і збережи її!» — думав Тимофій, перевертаючись на запашному сіні, бо спати в будинку було спекотно, і вони втрьох пішли на сінник, де панувала нічна свіжість.

А наступного дня на Раду зібралося стільки народу, що й курці ніде було клюнути. Хмельницький мудро вів свою політику — він у допустимих межах нічого не приховував ані від народу, ані від козаків, та давав усім зрозуміти, що кожен теж має право брати участь у вирішенні важливих питань, і скликання цієї Ради красномовно про це свідчило.

Воєвода Кисіль прислав базиліанського[41] ченця Петронія Ласку з листом. Чернець поводився гідно і стримано, урочисто вручив подарунки від воєводи для Війська Запорізького, на які Хмельницький подивився байдуже та холодно за них подякував — можна подумати, що все це цінне манаття може задобрити його або старшину! Так, замілко пан Кисіль судить про козаків!

Лист Киселя зачитали вголос, але був він такий велемовний, квітчастий і слізно-зворушливий, що втомив навіть недалеких і змусив протверезіти