Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

— Брешеш, — строго сказала гетьманша. — Він безсоромно до тебе просто сюди приходить, мало не через паркан перелазить, якщо ворота зачинені, і нікого не соромиться й не боїться! Навіщо він тебе кудись покликав? Що ви затіяли?

— Ми хочемо повінчатися, — відповіла Ліора, вирішивши, що безглуздо ховатися.

Гелена нахмурилася, щось обдумуючи.

— Чому мені не сказали? Як на мене, то маю право знати, — невдоволено сказала гетьманша. — Я хоч і заміжня й подружкою нареченої бути не зможу, але бути присутньою мені можна. Ходімо!

І Гелена, невимушено взявши Ліору під руку, пішла з нею до церкви, де вже нетерпляче тупцював Влад, переживаючи, що Ліора злякається й не прийде, а Марко, ледь стримуючи сміх, спостерігав за ним. Помітивши Ліору, Влад нетерпляче підбіг до неї схопив за руку.

— Я вже думав, що ти не прийдеш! — вигукнув він. — Пані, — звернувся він до Гелени, уклоняючись їй, — я радий, що ти вшанувала моє весілля своєю присутністю.

— Ну, я ж обіцяла! — пихато підібгавши гарні уста, відповіла пані Хмельницька.

Отець Антоній, одягнений у білу ризу, уже чекав їх у притворі, де Ліора і Влад мали спочатку побратися, а потім вінчатися, але коли благочестивий батюшка побачив наречену, то неймовірно розгнівався.

— Що?! Ти що це замислив, грішнику?! Вінчатися з жидівкою? Та ти опоганюєш храм Божий! — заволав поважний і пузатий піп, оскільки добре знав, чиєю дочкою є Ліора.

— Воно тобі треба, що я замислив? Я тобі не за те плачу, — холодно відповів Влад. — Вінчай нас!

— Та я на тебе єпитимію накладу! Я тебе анафемі передам! Негідник! Із христопродавцею вінчатися! Геть звідси! — волав надзвичайно скандалізований отець Антоній.

Влад миттю озвірів. Ліора дуже злякалася, спробувала втекти, але він різко й майже грубо утримав її за руку. «Стій тут!» — строго наказав Влад, а потім підійшов до попа і, міцно вхопивши того за густу бороду, приставив до черева батюшки кинджал.

— Не репетуй! Не біля корчми. Ти негайно нас повінчаєш і запишеш усе, як належить, інакше я тобі кишки випущу, — прошипів Влад.

— Та навіщо? — холодно сказав Марко, заходячи з боку й дістаючи свій турецький кинджал із дорогим руків’ям. — Ліпше йому бороду обріжемо. Він її, мабуть, із самої семінарії ростив! А потім потроху почнемо його самого шматочками нарізати, а що голосніше волатиме, то більші шматки відрізатимемо. Ти, батюшко, краще не викаблучуйся — нам скоро воювати й чекати, поки ти передумаєш, ніколи. А людям повінчатися треба. Грішно відмовляти в такому благочестивому бажанні, як подружнє життя.

— Ви що, безбожники, творите?! Хіба на вас хреста немає?! Нечестивці! — заволав батюшка, смертельно злякавшись. Воно й не дивно: Влад сам собою був страшним через шрам, а коли гнівався, то ставав ще страшнішим, а холодний спокійний тон Марка не залишав нещасному попу сумнівів у тому, що цей гордовитий козак неодмінно виконає свою погрозу. Отець Антоній був відчайдушним боягузом і аж ніяк не горів бажанням надіти вінець мученика за церковні принципи. — Я гетьману все розповім! Він вас швидко приструнить.

— Ну, тоді ми тобі спочатку язика відріжемо, а то я бачу, що він у тебе в пащі не поміщається! — гаркнув Влад, боляче смикнувши священика за бороду.

— Ану відпустіть попа! — наказала Гелена. — Дивіться, як ви його налякали! Він і молитви, мабуть, усі забув від страху. Отче, ходімо зі мною, я тобі розповім, як годиться в таких випадках учиняти.

Гелена, узявши до смерті переляканого священика за руку вище від ліктя, утягнула його всередину храму й неголосно запитала:

— Чому їх не можна вінчати?

— Т-так т-тому, що н-не м-можна, — заїкаючись, пробелькотів нещасний священик, переводячи дух. — Пані! Я ж припис порушу! Адже ти, пані, знаєш, що покійним митрополитом заборонено християнам з євреями справу мати[46] — ні працювати в них не можна, ні купувати в них м’ясо, ні їсти з ними за одним столом! Та як же я їх повінчати можу? Вона ж не хрещена! От якби вона похрестилася, то тоді жодних перешкод, хоч би вона й татаркою була.

— Ну потім вона похреститься. Та й хто знатиме, що вона не хрещена?

— Ні! Не можу я так! — категорично відповів священик. — Не можу я переступити через приписи!

— А як же ти мене з гетьманом зовсім недавно вінчав? — з невинним виглядом запитала Гелена.

— Так цеє... — отець Антоній зам’явся, не зовсім розуміючи, як ця подія стосується шлюбу християнина та іудейки.

— То виходить, що ти теж порушив церковний припис і статут, — украдливо сказала Гелена. — Отже, гетьмана зі мною повінчав, попри те, що Чаплинський досі живий! Що ж ти дружину, коли живий чоловік, з іншим мужчиною вінчав?

— Ну, та ви ж усі християни, а вона — іудейка! — не особливо логічно спробував викрутитися батюшка. — Та і як я самому гетьману відмовлю? Та й ваш шлюб із цим ляхом можна визнати недійсним, він же тебе, пані, ніби як присилував! — вигукнув нещасний священик, розуміючи, що потрапляє в замкнуте коло.

— То ти її запиши як православну — й усе! — порадила Гелена.

—