Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

всіх тих, хто так і не встиг цього зробити з учорашнього вечора. Писав Кисіль про те, що він цілком і повністю впевнений, що козаки не вороги Речі Посполитій, оскільки вони теж християни й не можуть зі злості або ненависті проливати кров таких самих християн, як і поляки. Тому пан Кисіль знову дивувався тому, як могло трапитися таке кровопролиття, як під Жовтими Водами та Корсунем! Ще клятвено запевняв у своїй відданості православ’ю. І між усіма цими пафосними словами чи то просив, чи то наказував покластися на нього й довіряти йому як єдиному в усьому світі захиснику інтересів козацтва. Наполягав і на тому, щоби козаки негайно відіслали татар і розірвали з ними всі домовленості та негайно відправили депутацію до сейму для примирення. А також категорично заявляв, що не варто козакам шукати іншої вітчизни, окрім Речі Посполитої, оскільки лише одна вона на всьому білому світі насолоджується свободою й волею. Нагадував пан Кисіль і про те, що оголошене після Корсуня перемир’я не дотримується, оскільки козацькі ватаги грабують і розоряють панські маєтки та захоплюють польські фортеці. Наполягав брацлавський воєвода й на подовженні перемир’я, і на переговорах. Зате коли цей лист закінчили читати, то вибухнуло таке обурення, що Ласка мало не оглух.

— Не буде миру з ляхами! Нехай навіть і не мріють! Війна! Тільки війна! Вирвемо з коренем лядський бур’ян з української землі! Смерть панам! Жодного перемир’я! Викинемо їх до самої Білої річки[42] і в ній же й утопимо разом з їхніми єзуїтами! Перемир’я їм? Ні, вони тільки цього й чекають, аби здерти з нас живцем шкіру, як із Павлюка! Смерть ляхам! Веди нас, Хмелю, на Польщу! Зваримо ляхам пива, та такого, щоби захлинулися ним! — скажено ревів розлючений натовп, водночас додаючи на адресу і воєводи, і шляхти, і самого отця Петронія такі епітети, які ґречний монах зволів одразу й забути, оскільки вони були ну дуже непристойні.

Богдан Хмельницький чудово розумів, що подовження перемир’я просто необхідне передусім самому Війську Запорізькому, але переконувати в цьому розлючених козаків зараз було марно. Тому коли трохи улігся шум та обурені крики й усі захотіли почути те, що скаже гетьман, він холодно вимовив:

— Ми завжди з особливим інтересом слухаємо його милість воєводу, оскільки милосердний Господь дарував йому рідкісний дар — вустами хмільний мед вивергати. Та ось лишень занадто голова на ранок від його меду болить, а часом і з плечей падає! Пан Кисіль хоч і запевняє, що Річ Посполита неодмінно дарує нам повне прощення, але чому ж тоді пан сам не приїхав, аби нам в очі це сказати? Чому ж тоді сейм оголосив збір посполитого рушення? Невже він так щиро може переконувати тільки в листах, а на ділі зовсім не здатний говорити? Та й, крім його запевнень, яким, як уже багато хто переконався, гріш ціна базарного дня, ми жодних гарантій не маємо! Не приховую, що Військо Запорізьке осиротіло без Його Величності покійного короля Владислава. Тож нехай його милість воєвода сам до нас приїде й розповість, кого сейм у королі пророкує і яка нам користь від цього майбутнього короля буде. А заодно й порадить, що нам далі робити! Зі свого боку ми обіцяємо йому пошану та повагу й гарантуємо повну безпеку.

Натовп козаків знову вибухнув схвальними криками й уже зовсім забув про те, що люто вимагав від гетьмана негайно починати війну.

Нещасний монах навіть посірів обличчям і від таких слів гетьмана, і від скажених криків натовпу. «І як він їх не боїться? — зі страхом думав отець Ласка. — Вони ж можуть змести цього Хмельницького, наче билинку. Господи, які страшні люди! Не дивно, що військо під Корсунем від них утекло, бо проти такої сили й боротися нічого! Скільки ж їх тут зібралося?! Неможливо й порахувати, як пісок на морському березі! Якщо вони підуть на Польщу, то каменя на камені там не залишать!»

— Тобі все зрозуміло, отче? — холодно запитав Хмельницький. — Тоді йди з Богом!

Двоє джурів підхопили ченця під руки і практично винесли з майдану, оскільки той вкінець розгубився та налякався, і ноги його погано слухалися. Утім, Петроній Ласка однаково дізнався про те, що на цій Раді заслухали послів із Запорізької Січі, звідки незабаром мали з’явитися близько семи тисяч низових козаків у допомогу Війську Запорізькому. Крім того, рада вирішила, що миру з панами не буде, і гетьман оголосив збір військ для майбутнього походу в коші біля Маслового Ставу.

Тимофій, Марко і Влад відразу після цієї ради пішли до гетьмана.

— Я, мабуть, сам попрошу його, — сказав Тимофій. — Не варто йти всім трьом! Але не відпустить мене гетьман! Самі бачите, що оголошено збір!

— Відпустить! — сказав Влад.

— Якщо не відпустить, я тоді один поїду! — нахмурившись, промовив Тимофій. — Нехай мене ким завгодно після цього вважають, але не можу інакше!

— Та звичайно! Отже, як його бабу рятувати — то це ти, а як твою — то мовчи й воюй?! — обурювався Влад. Кохання до Ліори відкрило в ньому несподівані риси характеру, які він завжди ретельно приховував. — Відпустить він тебе! А якщо все ж таки вистачить совісті не відпустити, то ми втрьох поїдемо й питати нікого не станемо! Ми вільні козаки, і нам лише один Бог пан!

— Так-то воно так, але якщо пішли воювати, то треба не забувати про свій борг, який узяли на себе! — відповів Тимофій і попросив джуру доповісти про нього гетьману. Його швидко й безперешкодно запросили до Хмельницького.

Гетьман був не сам, а з генеральним писарем, котрому диктував якогось листа. Цим писарем був Іван Виговський