Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

— Ти не так зрозуміла мене, Ліоро. Я хочу приїхати не для того, щоби провідати, а для того, щоб... — тут Влад запнувся, подумки лаючи самого себе за те, що в такий важливий момент і двох слів зв’язати не може. Як сказати їй про те, що він розраховує на її прихильність? Але Ліора сама все зрозуміла.

— Пане, для мене це честь, але ж я єврейка, удова з маленькою дитиною на руках. А ти — вільний козак. Навіщо тобі така дружина, як я? У нас немає майбутнього, тому що ми надто різні. Та й люди не зрозуміють — як це православний козак одружився з єврейкою?

— Та пішли всі до біса! — раптом вибухнув Влад. — Чому я мушу жити й озиратися на людей? Наплювати мені на всіх! Це моє життя! Наше з тобою! Але якщо я не подобаюся тобі чи неприємний через пруг[39], то скажи прямо, а не шукай відмовки! — гаркнув він так, що Ліора здригнулася. Вочевидь, Влад від надлишку почуттів не зметикував, що коли сватаються, то горлати зовсім не обов’язково.

— Ні, що ти! Не в цьому річ. Просто я думаю, що це в тебе хвилинний порив і...

— Ти не віриш мені, що я покохав тебе? — запитав Влад і сам злякався своїх слів, бо до нього самого тільки тепер дійшло, що він дійсно кохає її.

Ліора запашіла, підняла на нього очі і пробелькотіла:

— Ні, я вірю, але я...

— Тоді дочекайся мене! — перебив її Влад. — Яка різниця, що ти — єврейка, а я — українець! Хіба це перешкода для того, щоби бути разом?

Ліора, ховаючи очі, боязко пригорнулася до нього. А ось тут Влад остаточно розгубився — а далі що робити? Цілуватися, чи як? А цілуватися він зовсім не вмів. Він збентежено обійняв кохану жінку, міцно притиснувши до себе, боязко торкнувся губами її щоки, але тут його перервав вибух реготу. Гелена, спостерігаючи за парою, реготала до сліз, прихилившись до одвірка. Ліора відскочила від Влада, мов ошпарена, спалахнула, наче варений рак, а потім вибігла з кімнати. А той, розгублений, осміяний, зі злістю дивився на пані Чаплинську, яка просто зайшлася від сміху.

— Тобі що, більше робити нічого?! Чого ти шустаєш і за всіма підглядаєш?! — зі злістю промовив Влад.

Замість відповіді Гелена достала хустинку й витерла сльози, що виступили зі сміху. Подивившись на збентеженого, червоного від гніву Влада, вона знову пирснула, але потім стрималася.

— Дивись, Владе, візьми мене кумою, як діточок хреститимеш! Інакше я міцно ображуся на тебе! І на весіллячко обов’язково запроси! Не в кожного ж козака на весіллі сама гетьманша гулятиме! — весело сказала Чаплинська.

— Ти спочатку ще нею стань, а потім на весілля лізь! — огризнувся Влад.

— Стану, не переживай! — весело відповіла Гелена. — А ти, виявляється, зовсім не такий уже й байдужий до жінок, як усім показуєш. Тільки ти наступного разу будь трохи сміливішим, а не стій, наче довбня. Ми не кусаємося. Навпаки, ми любимо зухвалих.

Влад зробив крок у її бік, але Гелена, знову весело розсміявшись, вибігла з кімнати. Він наздогнав її і схопив за зап’ясток, ривком розвернувши до себе обличчям.

— Стій! Якщо ти посмієш заподіяти хоч найменшу образу Ліорі та її доньці, то я з-під землі тебе дістану й не подивлюся, що ти баба. Тебе і Хмель тоді не захистить! — зі злістю промовив Влад. Він знав, що Гелена підступна, відчуває до нього неприязнь і не пропустить нагоди помститися за презирство, тому і злякався за Ліору.

Гелена вирвала свою руку й серйозно, без своєї звичайної кпини, з гідністю відповіла:

— Ти про інших, як про себе, не суди! Я вже обіцяла Красунчику, що не ображатиму цю жінку, і повторювати це двічі наміру не маю. Нехай собі живе тут — вона мені не заважає. І нічого мені тут погрожувати! Не такі, як ти, лякали, і, як бачиш, жива-здорова. Ліпше за собою стеж! — і гордо розвернувшись, Гелена вийшла, залишивши Влада наодинці зі своїми домислами й сумнівами.

Однак увечері, щойно Ліора поклала доньку спати, Влад підстеріг її в темному коридорі й уже без жодного стороннього втручання спокійно з’ясував те, що красуня єврейка готова його чекати, бо теж кохає. Тепер він уже не відчував своєї самотності й відчуження — на світі була людина, якій він потрібен, яка змогла його покохати і тривожилася за нього. Усвідомлення цього зігрівало Владові душу. Життя для молодого козака немов наповнилося світлом, отримало сенс — він прожив занадто багато років, ненавидячи й замикаючись у собі, а тепер Влад навчався жити заново.

Утім, їхати Владові не довелося, адже наступного дня в Чигирині з’явився сам Хмельницький.

Бог у нас самих.

Відомо — кожен піп та інок

Дім Божий перетворює на ринок.

Хмельницький без свідків приймав молодих сотників у своєму чигиринському домі, ретельно розпитуючи Марка й Тимофія про всі подробиці їхньої подорожі до Севська, уважно вислухав усе, що їм удалося дізнатися й почути в московських землях. Гетьмана надзвичайно турбувало те, що московські воєводи зі своїм царем робитимуть далі, бо двоє молодих козаків були не єдиними, хто перехопив листа між воєводами й поляками. Таких листів було декілька, і їхній зміст тривожив гетьмана — московити практично прямо писали про те, що готові прийти на допомогу полякам у війні проти українців. Тому Хмельницький задумливо дивився кудись у куток, ретельно обмірковуючи почуте.

— Гадаю, навіть не варто вас двох і попереджати про