Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

донькою виділила Чаплинська, що поводилася з усіма як господиня. Нікого поблизу не було, ніхто не йшов на плач немовляти, тому Владові довелося піднятися, щоби подивитися, чому дитина плаче. «Хоч якесь заняття!» — невесело подумав молодий козак. Але, схилившись над колискою, він не знав, що йому робити. Узяти дитину однією рукою Влад не міг та й боявся брати на руки таку крихітку не те, що однією, а навіть двома руками, як заспокоїти — не знав. Адже він ніколи не няньчив дітей! Нарешті, зрозумівши, Влад почав колихати колиску. Маленька подивилася на нього, заспокоїлася й несподівано беззубо всміхнулася, почала агукати.

— Ох, пане, не варто було! Не треба тобі напружуватися! Ти ще слабкий! — Ліора підбігла й узяла доньку на руки. — Вона їсти хоче. Дякую, що доглянув її.

Влад розвернувся, щоби піти, але, обернувшись, сухо сказав, немов соромився своїх слів:

— Це я тобі дякую! Адже я життям тобі зобов’язаний.

— Ні, пане, не зобов’язаний, — похитала головою Ліора. — Твій друг нам із донькою життя врятував. Це найменше, що я могла зробити, щоби відплатити за добро.

— А ким був її батько? — запитав Влад, аби відвести розмову в інше річище і приховати здивування від відповіді.

Він завжди вважав, що євреї не кращі від шляхти — пихаті й невдячні. Від друзів знав, що всю сім’ю Ліори вбито, а саму її з жалю врятували Тимофій із хлопцями, але на цьому відомості про лікарку вичерпувалися. Спочатку Влада це розлютило: якого біса йому привезли цю жидівку?! Ліпше дали би померти від рани, як воїну, ніж тепер бути зобов’язаним життям єврейці. Але, проводячи багато часу в товаристві м’якої й тихої Ліори, Влад трохи пом’якшав, переглянув своє ставлення до євреїв і тепер прагнув дізнатися побільше про жінку, яка так лагідно й невсипно доглядала його, коли він слабував.

— Він помер задовго до її народження, — відповіла Ліора й засумувала.

Влад зрозумів, що припустився помилки і про це питати не треба було, тому в досаді на самого себе побрів геть. Із деяких пір він помітив за собою дивну річ — йому подобалося, коли Ліора була поруч, говорити з нею, його тягло до цієї жінки. Влад часто починав заводити з нею розмову, але потім замовкав, бо не знав, про що взагалі можна говорити з жінками. Однозначно ж, не про шаблі та коней! Ліора це розуміла й намагалася перевести розмову на інші теми, питала Влада про його родину, його життя. Але розповісти йому про себе було нічого, тому хлопець здебільшого відмовчувався або йшов геть.

Ліора інтуїтивно здогадувалася, що причиною такої відлюдності її пацієнта стало пережите раніше таке саме горе, яке спіткало і її. В одну мить утративши всю свою родину, вона змогла зрозуміти Влада, відчути те саме, що раніше відчував він. Однак молодий козак, вочевидь, зміг упоратися зі своєю життєвою трагедією, а Ліора ніяк не могла опанувати свою тугу й біль від утрати, не знала, що їй тепер робити і як жити далі. Тільки маленька Ревека утримувала свою маму від повного відчаю, а товариство цього молодого козака зігрівало їй душу. У метушні того страшного вечора Ліора не помітила його шраму, звернувши увагу лише на цілу половину обличчя. А згодом шрам не лякав її, а тільки викликав співчуття: «Може, якби його лікували правильно, то цей шрам був би тонший і не так впадав би в очі. І цей козак не так би через це страждав», — думала Ліора, крадькома поглядаючи на Влада, сама не помічаючи, що він починає їй подобатися.

Рана від утрати свого чоловіка Натана не була глибокою й затягнулася в серці жінки швидко та давно. Ліора його не кохала, але відчувала дружнє ставлення. Їхні батьки домовилися про шлюб, особливо не питаючи думки своїх дітей. Але загалом молоді люди змогли знайти спільну мову, і їхнє сімейне життя пройшло б у мирі та злагоді, якби не раптова хвороба Натана, а потім і його смерть. Ліора погорювала, але майбутнє материнство повністю відвернуло її думки від смерті чоловіка.

А зустрівши Влада, Ліора, не скута волею батьків та надана в розпорядження самій собі, відчула до козака спочатку духовну спорідненість, яка поступово переросла в кохання. Утім, жінка розуміла, що не може бути між ними нічого — занадто багато їх розділяє, дуже вже вони різні. Тому намагалася не видати своїх почуттів, коли Влад на неї дивився. А дивитися на неї він почав часто.

Нарешті настав той день, коли Влад повністю видужав, — за всіма строками його перелом уже мав зростися. Рука його, довгий час позбавлена рухів, погано слухалася, одначе молодий козак вирішив їхати до товаришів.

Перш ніж відправитися в дорогу, Влад зважився порозумітися з Ліорою, тому напередодні від’їзду пішов до її кімнатки. Влад усвідомлював, що зобов’язаний цій єврейці життям, але ця обставина давно перестала його мучити так, як перші дні. Якось занадто спритно посміялася над ним доля — жорстокість єврея-орендаря забрала в нього родину, зруйнувала його життя, отруїла ненавистю й болем дитинство та юність, а тепер єврейка врятувала від смерті й виходила його.

— Я завтра їду, Ліоро, — сказав Влад і з трепетом помітив, як вона посумнішала. Йому захотілося сказати їй щось приємне, якось висловити свою вдячність, але важливі слова не спадали на думку. Влад трохи пом’явся, а потім усе-таки зважився. Він узяв руку Ліори й підніс до своїх губ — цей бабій, Красунчик, завжди так робив, коли кого-небудь спокушав — якщо в його друга це спрацьовувало, то вийде й у нього. — Я дуже вдячний тобі за те, що ти вилікувала мене.

Ліора зніяковіла, спробувала відняти руку, але Влад міцно стиснув її. Зібравшись із духом, він запитав:

— Якщо в цій війні смерть пощадить мене, то, я тут подумав, чи не будеш ти рада бачити мене знову?

Молода жінка підняла на нього свої темні очі, але потім опустила, щоки її трохи порожевіли, і вона тихо відповіла:

— Я буду тільки рада, якщо ти провідаєш нас із дочкою, пане.