Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

— Ой! Налякав їжака голим задом! — глузливо огризнувся Тимофій. — А чим ти доведеш, що я вкрав твою доньку? Де твої свідки? Де докази? Чи знову нечесних свідків приведеш? То тут таке не пройде! Та що я з тобою говорю! Ти однаково ніколи й нічого не зрозумієш. Я просив тебе по-доброму. Не хочеш — твоє діло. Ми й без тебе та твоєї згоди обійдемося, — і більше не дивлячись на Голуба, Тимофій розвернувся та пішов із кімнати геть, але у дверях зупинився й додав наостанок: — І не намагайся відшукати Орисю! Вона в такому місці, де ти її ніколи не знайдеш! А навіть якщо і знайдеш та спробуєш забрати, то тоді гірко про це пошкодуєш! Я вже втомився витирати твої плювки з обличчя. Тож не змушуй мене вчиняти з тобою так, як учинив би на моєму місці будь-який інший шляхтич. Бувай, пане Голубе! — і вийшов із кімнати.

Голуб із ненавистю подивився йому услід. Відтоді, як зникла донька, він не знав ані радості, ані спокою, розшукуючи її, поки не зрозумів, що Орисі більше немає на світі. Тоді Федір змирився і прийняв цю гірку істину, звинувачуючи себе в тому, що в гонитві за грошима й вигодою не догледів за дочкою. Йому було дуже гірко від того, що це він винен у загибелі дочки, — треба бути більш розсудливим і обережним у виборі зятя. Зрештою, це Орисі треба жити з цією людиною, а всіх грошей не загребеш!

Проте, коли Тимофій розповів йому всю правду, Голуб ледь не збожеволів від гніву, вважаючи, що молодий шляхтич зробив усе це навмисно, щоби відплатити йому за приниження. А тут ще цей Воловодченко побив його! «Але чому так? Чому я не дізнався про все це раніше! Я тоді так розрахувався б із Клесінським за Орисину ганьбу, що й рідна мати його не впізнала б!» — зло подумав Федір і пішов перевдягати забруднену кров’ю сорочку.

А Марко, вилетівши з власного будинку, зупинився на ґанку. Хлопець важко переводив дух. Він анітрохи не шкодував про те, що побив Голуба, і тепер обмірковував — чи викинути Федора зі свого будинку зараз, чи надати йому можливість самому піти. Має ж у того бути хоч якась гордість і самоповага? Адже це його, Марка, дім, і він тут господар!

— Марку, онучку! — пролунав поряд голос бабусі.

Марко озирнувся — бабця дивилася на нього зі змішаним почуттям страху й захоплення. «А онук-то в мене — справжній чоловік, а не ганчірка якась! За таким, як у Бога за пазухою, можна жити! Він і чорту в’язи зверне! Шкода тільки, що цьому поганцеві не скрутив!» — задоволено думала пані Марися, бо люто зненавиділа Голуба.

Коли трапилося це лихо, старенька була проти цього шлюбу. «Та віддай ти їм цю землю й сіножаті! Нехай удавляться ними!» — казала вона дочці. Але Агафія розуміла, що навіть якщо вона віддасть усе до останньої сорочки, то це не врятує надалі ні її зятя, ані її дітей від утисків. А ще жінка хотіла хоч щось зберегти — адже в неї залишалися і донька і син, тож їй треба було і про них подумати та щось залишити їм у спадок. А вийди вона за Федора заміж, урядник завжди зможе допомогти.

— Бабусю, ліпше йди! — сказав їй досі розгніваний Марко, очікуючи, що старенька почне його шпигати.

Але тут вийшла Агафія. Вона стала поруч із сином, дивлячись на нього, заплакана та перелякана. Марко відвернувся.

— Синку, я розумію твоє обурення, одначе постарайся мене зрозуміти! Я не мала іншого виходу. Миколу стратили б, а Даринка залишилася б удовою з маленькою дитиною на руках. Гадаю, що Олексій мене зрозумів би й не засудив. Та й немає вже його на білому світі. Як він помер? Чому ти не повідомив мені про це одразу? Чому я дізналася про це від сторонніх?

— Ти вважаєш, що батько помер у Дикому Полі? — запитав Марко, і його очі знову заблищали від гніву. — Ні, мамо, коли ти йшла заміж за цього холуя, батько був живим і здоровим.

Нещасна Агафія помертвіла. Вона оторопіло дивилася на сина. Марко подивився на матір, а потім сказав:

— Голуб обдурив тебе, підкупивши свідків. Адже він давно на твоє майно око поклав. І коли Микола в халепу вскочив, то не погребував цим скористатися. А батько загинув під Корсунем. Він помирав у мене на руках. Там само його й поховали. Перед смертю він просив у тебе вибачення за те, що кинув, і просив передати тобі, що все життя, усі ці роки кохав лише тебе.

Агафія закрила обличчя руками. Позаду пролунав схлип, а потім тихе ридання. Марко оглянувся — бабуся стояла, притулившись до іншого боку різьблених поручнів, і плакала.

— А в тебе, бабусю, він теж перед смертю просив вибачення і сказав, що й сам теж тобі прощає, — промовив Марко.

Він усе ще був злим, і в інший час сльози бабусі та матері неодмінно його пом’якшили б, але тепер йому було байдуже. Якби він застав матір одну, то неодмінно спокійно з нею поговорив би, адже розумів, що жінку довели до крайності. Але коли Марко побачив те, що між його матір’ю й Голубом, виявляється, ще й повна згода, не позбавлена плотського потягу, то зовсім утратив над собою контроль. «Усе, що завгодно, та тільки не це! Виявляється, вони ще й спали разом як подружжя, коли батько ще був живим!» — розлючено думав Марко.

— Загалом, мені все зрозуміло — ви в нас молодята, а молодятам заважати не ведеться, тож бувайте здорові. Згоди вам та любові! — їдко сказав Марко й попрямував до свого коня.

— Марку! — покликала його мати. Той зупинився, але не озирнувся, і стояв до матері спиною. — Ти мусиш мене зрозуміти і пробачити.

— Я твій син, і мені нема чого