Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

— Мені дуже шкода, що все так вийшло, пане Голубе, — нарешті зважившись, почав Тимофій. — І удвічі мені шкода, що відтепер між моїм найкращим другом, практично братом, і тобою ворожнеча. Адже з деяких пір ти мені теж не байдужий.

— Що ж так, пане Клесінський? — презирливо посміхнувся Голуб. — Невже на Низу з тебе козачки всю шляхетську гідність вибили, що звичайним міщанином опікуєшся?

— Замість підштрикувати, краще сядь і вислухай мене, — холодно сказав Тимофій. — Розмова буде дуже серйозна.

Федір, усе ще витираючи кров, присів і вичікувально подивився на Тимофія.

— Минулої осені твоя дочка Орися зникла після того, як ти засватав її за такого собі Далевича. До мене дійшло, що ти вважаєш свою доньку мертвою. Але я радий повідомити тобі, що Орися жива і здорова.

Голуб схопився. Страшне хвилювання позначилося на його обличчі.

— Що ти таке кажеш? Звідки ти про це знаєш? З чого ти взяв, що моя донька жива?

— Вона жива й живе, нічого не потребуючи. Вона весь цей час була в мене. Я познайомився з Орисею випадково, якраз після нашої з тобою сварки в корчмі. Один раз подивившись їй в очі, я не зміг більше без неї жити. Щоби мати можливість частіше бачити її, я прийшов до тебе миритися. Але ти у своїй гордині практично вигнав мене з дому. І тоді я став зустрічатися з твоєю дочкою потайки. Однак потім дізнався, що ти віддаєш її заміж проти її волі. З цієї причини я вкрав Орисеньку минулої осені, — чесно в усьому зізнався Тимофій. — А тепер я приїхав просити в тебе, пане Федоре, згоди на наш шлюб, бо маю намір одружитися з Орисею найближчим часом. Та й сама Орися переживає щодо цього. Тому я прошу в тебе вибачення за викрадення і прошу руки твоєї доньки.

Федір слухав його й не вірив своїм вухам. Якийсь час він здивовано дивився на Тимофія. Але потім у його очах блиснули сльози, він відвернувся, приховуючи їх.

— Господи! Донечко моя! Жива! Слава тобі, Боже! — щасливо прошепотів Федір, але потім його обличчя спотворилося від гніву, і він ледь не кинувся на Тимофія, але вчасно одумався. — Негіднику! Ти силою викрав її! Ти збезчестив мою дочку! Зганьбив її! І це все, щоби помститися мені! І ти ще маєш нахабство з’являтися переді мною та вимагати згоди на шлюб?

Презирство відбилося на гарному обличчі Тимофія.

— Гірко, що тебе, пане Голубе, життя нічого не вчить! Ти про інших одразу, як про себе, судиш. Якщо ти збезчестив матір мого друга, то це не означає, що я здатний на таку саму ницість щодо твоєї дочки. Якби Орися не кохала мене, я ніколи не посмів би викрасти її. Однак вона кохає мене так само сильно, як я кохаю її. Незважаючи на те, що ти двічі мене образив, я не раз обмірковував шляхи і способи звести з тобою дружбу, щоби по-людськи попросити її руки. Я поступався своєю гордістю і правом шляхтича покарати тебе, простого міщанина, хоч і урядника, за проявлені нахабство й неповагу. Але ти, забувши своє місце, знову образив мене. Ти пам’ятаєш нашу розмову в сінях? Пам’ятаєш! Я змовчав тоді, хоча мав право покарати тебе, і війт охоче мені в цьому допоміг би. А потім ти просто продав свою доньку багатому негіднику. І іншого вибору я не мав — я на все пішов би заради щастя Орисеньки!

— Це моя дочка, і я маю право розпоряджатися нею так, як вважаю за потрібне. Я зичив їй добра та робив для цього все, що міг! І не тобі вказувати мені на способи й засоби! Та ти хоч розумієш, яке горе заподіяв мені? Не доведи тобі Бог пережити біль від утрати власної дитини! — прокричав Голуб, оскаженілий від усього почутого.

— Ти сам винний! Якби ти думав про благо дочки, то запитав би спочатку її, а потім заміж видавав. Але ти вирішив торгувати і дочкою і племінницею, замість того щоби думати про їхнє щастя! Гаразд, тепер це все в минулому і є тільки сьогодення. Я вкотре повертаюся до тебе обличчям і прошу твоєї згоди на наш шлюб.

— Поверни мені доньку! Чуєш? Поверни мені мою дитину! Нехай вона і зганьблена, але віддай мені Орисеньку! — з невимовним розпачем і болем у голосі вигукнув Голуб.

— Якщо я поверну, то що тоді? — безпристрасно запитав Тимофій, зовсім не відчуваючи жалості до нещасного батька.

— Я нізащо не видам її за тебе заміж! Досить! Ти вже вдосталь нею натішився! А потім ще й дорікатимеш їй за те, що вона жила з тобою невінчаною! — прокричав Голуб. — Мені не треба такий зять, як ти! Злодій та перелюбник! Ось ти хто!

— Ну й дурень же ти, пане Голубе! Мабуть, Марко останні залишки розуму тобі вибив, — зло промовив Тимофій. — Я ніколи й нізащо не віддам тобі Орисю назад! Я й без твоєї згоди одружуся з нею.

— Тоді в тебе будуть великі неприємності! Ваш шлюб, укладений без моєї згоди, позбавить її права на спадщину! І ти не отримаєш посагу![38]

— Та на біса мені здалося твоє барахло! Удавися ним! — закричав Тимофій, оскаженівши від таких дріб’язкових розрахунків. — Я досить заможний, аби не зазіхати на те добро, що ти відбирав у беззахисних удів та сиріт! Я від тебе й нитки не хочу! Мені треба лише одна Орися!

— Я піду до вашого Хмельницького вимагати правосуддя! Якщо він називає себе гетьманом славного Війська Запорізького і всієї України з обох боків Дніпра, то нехай тоді