Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка
Особливий страх у біженців спричиняли імена козацьких отаманів Кривоноса, Ганжі, Морозенка[47] — їм приписували неймовірні звірства та грабунки. З не меншим жахом та відразою люди розповідали про страшну розправу й нелюдські тортури, які вчинив над невинними й беззахисними містянами князь Вишневецький у Погребищах та Немирові. Навіть сама польська шляхта жахнулася його безбожності та жорсткості, прозвавши Скаженим Яремою.
Але особливий захват у ненависників князя викликали відомості про те, що Вишневецького на Волині успішно переслідує Кривоніс. «Ганяє Ярему, мов скаженого пса! І правильно! Він і є скажений! Катюзі по заслузі! — казали деякі, особливо обурені звірствами князя містяни. — Це що ж виходить — якщо лише один полковник Хмельницького так ганяє цього ката, то що ж тоді буде з усіма ляхами, коли сам гетьман зі своїм військом на них піде?!» Насправді бої між Вишневецьким і Кривоносом відбувалися з перемінним успіхом. Подейкували, що в бою під містечком Махнівкою козацький полковник відважно викликав князя на двобій і ледь не вразив його списом, але той устиг ухилитися й утекти. Кривоніс метався Брацлавщиною та Волинню, наздоганяючи Вишневецького, але щоразу князю вдавалося вислизнути від нього, водночас його військо несло незліченні людські втрати. Утім, войовничий Вишневецький не сумував, зализував свої рани, набирав свіжі сили і знову йшов шукати свого супротивника.
Містяни, переказуючи одне одному страшні відомості про побиття шляхти, додавали до них нові, жахливі подробиці, часом збільшуючи число жертв до десятків тисяч. Але в самому Барі та його околицях було досить безпечно, хоча козаки вже взяли такі добре укріплені міста й фортеці, як Вінниця, Нестервар, Ладижин, Полонне, що лежали не так уже й далеко від Бара. Проте особливого занепокоєння в жителів міста це не спричинило — Бар був так добре укріплений, що навіть думка про те, що його можуть захопити козаки, здавалася божевільною.
Налякана цими чутками, Кшися ретельно приховувала своє католицьке віросповідання від усіх — ще видадуть її містяни або сам отець Феодосій козакам, якщо вони, звісно, нападуть на Бар. Живучи в маєтку Клесінського, вона зберегла вірність релігії своєї батьківщини та ніколи не відчувала різниці між собою і православними. Її господар не звертав на це уваги, а православна челядь любила добродушну й життєрадісну польку, хоч і католичку, тому Кшисю ніколи не кривдили. А вона не ніяковіла сусідством із православними схизматиками, адже її чоловік, Савка, був православним, і це не заважало їм жити в любові та злагоді. Досадувала Кшися тільки про те, що дітей вони не мають. А тепер Савка залишився в маєтку, і добра жінка дуже непокоїлася за його долю, слухаючи такі моторошні звістки.
Михайлик, який теж усе це чув, страшенно мучився через своє безсилля — йому вже виповнилося п’ятнадцять років, а він дійсно був ні на що нездатний. Як він захистить Орисю і Кшисю, коли він і справді шаблі ніколи в руці не тримав?! У Михайлика шляхетська гордість поєднувалася з добрим і благородним серцем. Кшися була для нього не просто холопкою, а практично членом родини — він зростав на її руках, вона й Одарка часто жаліли його, доглядали, коли він хворів, і Михайлик щиро прикипів до своєї служниці.
Однак усе ж і в мирному та безпечному Барі сталося невелике хвилювання. Гарнізон Барської фортеці під командуванням полковника Броневського поводився так потворно, що обурені містяни, які, незважаючи на суперечливі чутки, з нетерпінням чекали козаків як своїх визволителів, збунтувалися й самі вигнали поляків із міста. На щастя, справа обійшлася малою кров’ю та бійками, і ні Орисі, ні Михайлика, ні навіть Кшисі це хвилювання не торкнулося.
Але, немов за велінням злої долі, на місце Броневського з’явився Петро Потоцький[48], син коронного гетьмана, — він приборкав бунтівників-містян і розташував своїх драгунів частково в місті, а частково у фортеці. Після його появи в місті відновився відносний лад, але, гуляючи містом, Орися бачила, що серед її співвітчизників і одновірців витають бунтівні настрої. У людях наче тлів вогонь, який чекав пориву вітру, щоби спалахнути яскравим полум’ям.
Дівчина не боялася гуляти містом — вона була православною, жила в будинку православного священика, і це було гарантією її безпеки, хоч її і сприймали за знатну шляхтянку, але зі шляхтою, що ховалася в місті, вона й Михайлик не спілкувалися. Утім, найголовніше: Орися почувалася вільною. Дійсно, усі ці місяці вона жила у Волховицях, немов закута в ланцюги пристрасті пана Матвія. А тепер, коли його не було поруч, дівчина віднайшла відносний душевний спокій — її мучила лише тривога за коханого Тимофія і спричиняло досаду те, що їм із Михайликом так і не вдалося знайти людину, готову відвезти йому листа навіть за щедру винагороду.
Орися непогано порозумілася й зі священиком, і з його дружиною. Попадя Степанида, сміхотлива та енергійна, була ще в самому соку й чимось схожа на ковалиху Настю, ту саму, у якої дівчина одного разу ночувала, коли втекла з Тимофієм із дому. Паніматка була такою самою добродушною і привітною та відразу знайшла спільну мову з усіма своїми постояльцями. Особливо із
