Друга фундація - Айзек Азімов

– От тільки чи є якась причина, чому Друга Фундація має апріорі побачити якусь загрозу у чотирнадцятирічній дівчинці – якщо тільки ми не зробимо нічого, щоб привернути до неї їхню увагу, наприклад, відкличемо корабель з космосу, щоб забрати її назад. Ви забули, з ким ми маємо справу? Наскільки вузькою є межа, що відділяє нас від викриття? І наскільки ми тепер безпорадні?

– Але не можна дозволити, щоб усе залежало від якоїсь божевільної дитини.

– Вона не божевільна, і в нас нема вибору. Їй не потрібно було писати листа, але вона зробила це, щоб ми не йшли до поліції і не подавали заяву про її зникнення. Її лист пропонує нам перетворити усю цю справу на дружну пропозицію Манна взяти дочку старого друга у коротку відпустку. Чому ні? Ми з ним дружимо вже майже двадцять років. Він знає її з трьох років, коли я тільки привіз її назад із Трентора. Це абсолютно природно, і, по суті, має зменшити підозру. Шпигун не стежитиме за чотирнадцятирічною небогою, яка полетіла з ним.

– Гаразд. І що робитиме Манн, коли її знайде? Доктор Дарелл ще раз звів брови.

– Важко сказати… але гадаю, вона дасть йому раду.

А вночі в будинку було дуже самотньо, і доктор Дарелл відчув, що його, по суті, не обходить доля Галактики, доки у небезпеці божевільне життя його дочки.

Хоча на «Унімарі» хвилювання охоплювало значно менше людей, але воно було значно сильнішим.

Сидячи в багажному відділенні, Аркадія зрозуміла, що якщо в неї і є досвід в одному, то нема в іншому.

Початкове прискорення і слабку нудоту, що супроводжували перший стрибок крізь гіперпростір, вона пережила холоднокровно і стоїчно. І те, і те вона вже переживала під час космічних стрибків, тож заздалегідь напружилася. Також вона знала, що багажні відділення під’єднані до вентиляційної системи корабля і можуть навіть купатися у світлі настінних ламп. Цим останнім, однак, вона знехтувала як абсолютно неромантичним. Вона залишалася у темряві, як і належить змовниці, дихала дуже тихо, і лише прислухалася до того шемрання, що оточувало Гоміра Манна.

Це були нічим не примітні звуки, які створює самотня людина. Човгання взуття, тертя тканини об метал, шарудіння крісла з м’якою оббивкою, що вгиналося під його вагою, різке клацання панелі управління, або м’який дотик долоні до фотоелемента.

Але брак досвіду зрештою дався Аркадії взнаки. У книго-фільмах та на відео «заєць», здавалося, мав безмежний потенціал для того, щоб залишатися непомітним. Звичайно, завжди був ризик зачепити якусь річ, яка впаде з гуркотом, або чхнути (на відео майже завжди чхали) – це було звичною справою. Вона все це знала і була обережною. Також вона розуміла, що може зіткнутися зі спрагою та голодом. До цього вона також приготувалася, поцупивши консерви з домашніх запасів. Але залишалися ще потреби, про які у фільмах ніколи не згадували, й шокована Аркадія зрозуміла, що попри відчайдушні намагання, вона не може ховатися в шафі вічно.

На одномісному спортивному катері, на взірець «Унімари», житловий простір, по суті, складався з єдиної кімнати, тож в Аркадії не було навіть можливості ризикнути і непомітно вибратися з відсіку, поки Манн клопотатиметься в якомусь іншому місці. Вона відчайдушно чекала, коли вже за звуками зможе визначити, що він заснув. Якби ж іще знати, чи він хропе. Добре, що хоч знала, де ліжко, і сподівалася, що воно заскрипить, коли Манн вкладатиметься спати. Почувся довгий вдих, потім – позіх. Вона почекала, поки настала тиша, перервана м’яким протестом ліжка, коли Манн влаштовувався зручніше.

Двері багажного відсіку легко відчинилися, щойно вона натиснула на них пальцем, і її витягнута шия…

Почувся явно людський звук, що різко обірвався. Аркадія завмерла на місці. Тиша! Все ще тиша!

Вона намагалася зазирнути за двері, не ворухнувши головою, і не змогла. Голова рухалася вслід за очима. Звичайно, Гомір Манн не спав – він читав у ліжку, залитому м’яким світлом від світильника і витріщався у темряву, одночасно щось намацуючи під подушкою.

Голова Аркадії різко сіпнулася назад. Потім світло повністю згасло, і голос Манна невпевнено, але різко сказав:

– У мене є бластер, і я вистрілю, клянуся Галактикою…

– Та це ж я! Не стріляйте! – заволала Аркадія.

Дивовижно, наскільки тендітною квіткою є романтика. Бластер, що його тримає в руках знервований чоловік, може зіпсувати всю справу.

Світло загорілося знову – тепер уже по всьому кораблю. Манн сидів у ліжку. Трохи посивіле волосся на худих грудях і ріденька одноденна щетина на підборідді могли справити хибне враження, що перед вами людина із сумнівною репутацією. Аркадія вийшла, запинаючи на собі метиленову куртку, яка, як стверджували, не могла м’ятися.

Спершу приголомшений Манн заледве не вистрибнув з ліжка, але вчасно отямився і, підтягнувши простирадло до підборіддя, з якимось дивним бульканням витиснув із себе:

– Щ-щ-що…

Що він говорить, розібрати було неможливо. Аркадія лагідно сказала:

– Перепрошую, але мені потрібно на хвилинку відійти, щоб помити руки. – Вона знала географію судна, і швидко вислизнула з кімнати, а коли повернулася, то разом із нею повернулась і її відвага. Гомір Манн уже стояв перед нею у вицвілому халаті, а всередині аж кипів.

– Що ти р…робиш на борту цього кор-рабля, хай би тебе ч…чорна діра вхопила? Я…як ти тут опинилася? Що я м…маю з тобою робити? Що тут відбувається?

Можливо, він і далі би розпитував, але Аркадія лагідно перервала його:

– Мені просто хотілося супроводжувати вас, дядьку Гоміре.

– Навіщо? Я нікуди не збираюся.

– Ви летите на Калган за інформацією про Другу Фундацію. Манн видав щось схоже на рев, а відтак безсило опустився на ліжко. На якусь мить перелякана Аркадія подумала, що він упаде в істерику і битиметься головою об стіну. Бластер усе ще був у нього в руці, і в неї аж похололо в животі.

– Обережніше… Не хвилюйтеся… – тільки й змогла сказати вона.

Але він уже встиг сяк-так запанувати над собою і жбурнув бластер на ліжко з такою силою, що той заледве не вистрілив і не випалив дірку в корпусі корабля.

– Як ти сюди потрапила? – повільно спитав він, так наче силкувався втримати кожне слово зубами, щоб не було чути тремтіння у його голосі.

– Це було легко. Я лише зайшла в ангар зі своєю валізою, сказала: «Багаж містера Манна!» і черговий, навіть не глянувши, махнув рукою.

– Я мушу повернути тебе назад, сама розумієш, – сказав Манн, і ця думка раптом викликала в нього дику радість. Заради космосу, це ж не його провина!

– Не можете, –