Друга фундація - Айзек Азімов
– Але те, що ви мені повідомили, взагалі не схоже на рішення, а радше – на здогад, продиктований відчаєм.
– Ні. Це, скажімо так, можна назвати розумним припущенням.
– І коли ж настане криза, Спікере? Коли ми зрозуміємо, досягли успіху чи ні?
– Ну, поза всяким сумнівом, упродовж року. Студент подумав, потім кивнув головою.
– Ну що ж, приємно це знати.
Потиснувши Спікерові руку, він повернувся і пішов.
Перший Спікер мовчки спостерігав, як вікно ставало прозорим. За високими, гігантськими будівлями виднілися мовчазні скупчення зірок.
Рік пролетить швидко. Чи доживе до його кінця хтось із-поміж них, спадкоємців Селдона?
11. «Заєць»
Минуло трохи більше місяця, перш ніж можна було сказати, що літо вже почалося. Тобто для Гоміра Манна воно почалося тоді, коли він написав свій останній фінансовий звіт за бюджетний рік, упевнився в тому, що бібліотекар, якого прислав йому на заміну уряд, достатньо добре розбирається у тонкощах своєї роботи (минулорічний показав себе доволі незадовільно) і домовився, щоб його маленький катер «Унімара» – названий так на честь одного делікатного й загадкового епізоду, що стався двадцять років тому – витягли із зимового ангара.
Він залишив Термінус у кепському настрої. Ніхто не прийшов у порт, щоб побачитися з ним. Це було природно, бо і в минулому його ніхто не проводжав. Він чудово розумів, що ця поїздка нічим не повинна відрізнятися від попередніх, і все ж відчував, як його наповнює якась невиразна образа. Він, Гомір Манн, найнерозсудливішим чином ризикує своєю головою, і при цьому відлітає сам-самісінький.
Принаймні, він так вважав.
А оскільки він помилявся, то наступного дня здійнявся неабиякий ґвалт як на «Унімарі», так і в заміському будинку доктора Дарелла.
Першим забив на сполох доктор Дарелл, завдяки покоївці Полі, чия місячна відпустка тепер уже відійшла у минуле. Вона злетіла вниз сходами, хвилюючись і заїкаючись.
Добрий доктор зустрів її внизу.
Спершу вона марно намагалася висловити свої емоції, а відтак просто тицьнула йому в руки аркуш паперу і якийсь невеличкий кубічний предмет.
Він невдоволено взяв їх і запитав:
– Що трапилося, Полі?
– Вона втекла, докторе!
– Хто втік?
– Аркадія!
– Що ви маєте на увазі? Куди втекла? Про що ви кажете? Вона тупнула ногою:
– Не знаю. Вона втекла, а разом із нею зникли валіза і дещо з одягу. А ось це лист. Чому би вам спершу не прочитати його, замість того щоб просто стовбичити тут? От уже ці чоловіки… Доктор Дарелл знизав плечима і відкрив конверт. Лист був короткий, написаний пишним та плавним почерком її стенографа, за винятком незграбного підпису «Аркаді».
«Любий тату!
Мені було би дуже сумно попрощатися з тобою особисто. Я б розревілася, як маленька дівчинка, і тобі було би за мене соромно. Тож замість цього я пишу тобі листа, щоб сказати, як я за тобою сумуватиму, незважаючи на те, що проведу неймовірно чудові літні канікули з дядьком Гоміром. Я дбатиму про себе сама і невдовзі повернуся додому. У той же час я залишаю тобі одну свою річ. Можеш нею користуватися.
Твоя любляча донька, Аркаді».
Із дедалі більшою тривогою він перечитував лист ще раз і ще раз. А потім сухо сказав:
– Ви це читали, Полі?
Полі відразу ж почала захищатися.
– Мене вже точно не варто в цьому звинувачувати, докторе. На конверті було написано «Полі» і я поняття зеленого не мала, що всередині ще є лист для вас. Я не нишпорка, докторе, і за всі роки, що я…
Дарелл заспокійливо підняв руку:
– Дуже добре, Полі. Це неважливо. Я просто хотів упевнитися, що ви зрозуміли, що сталося.
Він швидко розмірковував. Говорити їй, щоби вона забула про це, не було сенсу. Стосовно цього противника слово «забути» не мало жодного сенсу, а оскільки ця порада стосувалася важливого питання, то це лише породило би протилежний ефект.
Натомість він сказав:
– Знаєте, вона дивна дівчинка. Дуже романтична. Відколи ми домовилися відправити її у космічну подорож цього літа, вона місця собі не знаходила.
– А чому ж ніхто мені не сказав про цю космічну подорож?
– Ми домовилися, коли вас тут не було, а потім забули. Тому нема жодних проблем.
Тепер початкові емоції Полі переросли у сильне обурення:
– Все просто, кажете? Бідне пташенятко полетіло з однією валізкою, без пристойної одежини, та ще й сама-самісінька. Як довго її не буде?
– Я не хочу, щоб ви хвилювалися, Полі. На кораблі для неї ціла купа одягу. Про все вже домовлено. Ви скажете містерові Анторові, що я хочу його бачити? О, а спочатку… це та річ, що вона хотіла мені передати? – Він покрутив її в руці.
Полі похитала головою.
– Я не знаю напевне. Лист лежав на ній, і це все, що я можу вам сказати. Забути розповісти мені, це ж треба. Якби ж її мати була жива…
Дарелл махнув їй рукою.
– Будь ласка, покличте містера Антора.
Погляди Антора на цю проблему кардинально відрізнялися від поглядів батька Аркадії. Спершу його заціпило, тож він лише стискав і розтискав кулаки й намагався рвати на собі волосся, але через якийсь час його наче прорвало.
– О великий Космосе, чого ви чекаєте? На що ми обидва чекаємо? Зв’яжіться з космопортом і скажіть, нехай зв’яжуться з «Унімарою».
– Тихіше, Пеллеасе, це ж моя дочка.
– Так, але Галактика не ваша!
– Зачекайте. Вона – розумна дівчинка, Пеллеасе, і все ретельно продумала. Краще простежити за її думками, поки ще не пізно. Ви знаєте, що це за річ?
– Ні. А яка різниця, що це таке?
– Бо це звуковловлювач.
– Оця штука?
– Він саморобний, але працює. Я вже перевірив. Хіба ви не розумієте? У такий спосіб вона хоче сказати нам, що була учасницею наших політичних розмов. Вона знає, куди і навіщо летить Гомір Манн. І вона вирішила, що їй буде цікаво полетіти разом із ним.
– О великий Космосе! – простогнав молодик. – Ще один розум, яким може скористатися
