Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
… Тож годі сказати, що навіть після рішучої перемоги Шульца тут щось зміниться. Пан Поченґло перехитрив самого себе. Жодна зоря свободи не зійде над Краєм Лютих. Жили в Іркутському генерал-губернаторстві, де граф Шульц-Зимовий тримав усіх за морду від імені Його Імператорської Величности Ніколая II Алєксандровіча, — тепер житимуть у сяк чи так названій іркутській державі, де граф Шульц-Зимовий триматиме усіх за морду в ім’я графа Шульца-Зимового. Чи й справді областники думали, що вони розморозять тут Історію одним спритним карамболем, удареним з-поза меж Криги? Нічого не зміниться. Символ заступить символ, але самого змісту рівняння це ніяк не порушить. Завжди буде добрий кузен і лихий кузен.
… Харчувалося огидною рибою. Нічого не зміниться, і Шульц не прагнутиме до змін. Навіть якби виторгувалося для нього в лютих…
— Їх неможливо убити. Вони вже мертві. Вони їдять смерть.
— Що?
Тіґрій Етматов заходився вистукувати пальцями по бубні для означення ваги слів.
— Jokó-Awāhe, niu-un.
— Він каже, що, мгм-а-а, — Чечеркевич широко позіхнув, — що якути-авахи, шестеро дияволів.
Проковтнулося, запилося масними помиями.
— Запитай його, чи знає він, хто їх послав. Цар? Значит, охранка, князь Блуцький? Чи Шульц?
— Не знає.
— Мгм, у цих сніговицях ми їх і так хутко загубимо.
— Каже, що вони не йдуть по сліду в Середньому Світі. Провадить їх, ах, якутський шаман. — Чечеркевич ковтнув ще й витягнувся під хутрами напівлежачи, зачепивши при цьому ліктем похрапуючого пана Щекєльніковa, на що той повернувся вві сні й тріснув кулачиськом Чечеркевичa по шиї. — Ух. Каже, що потрібно, мгм, віддатися під опіку. Питає, що ви наворожили.
Уже раніше намагалося їм розтлумачити, що це ніяка не ворожбитська магія, чинена на подобу їхніх шаманських ворожінь із варених і палених кісток, — марно.
— Це наука, розумієте? — На-у-ка: ніякі це не чари й забобони.
— Каже, а-ааа, каже, що то вищі духи обирають шамана, а не шаман обирає.
Відтак розм’якшений вдалим позатілесним польотом Тіґрій Етматов поринув у балакучі розповіді — в тісному наметі, задушливому, задимленому, в кіптявих сутінках і масній волозі, коли назовні дує сніговиця і сильнішає мороз.
— Шаман із самого початку, від дитячого віку, відрізняється від інших і щодня страждає через цю різницю: він інакше бачить світ, інакше бачить себе.
— Aja!
— Шаман має забагато кісток, на одну кістку більше.
— Що?
— Jama u mu kon!
— Сто й одну. Ця сто перша кістка, ага, розумію, — ця кістка завжди є якимось дефектом, каліцтвом. Або шаман хворіє у дитинстві смертельною хворобою, і через це на все життя залишається знівеченим, скаліченим. Або його убивають, а духи шамана повертають до життя у відповідному, старовинному ритуалі: він тоді складений докупи не зовсім із того самого матеріалу. Або… або щось ламається у нього всередині. У будь-якому разі, сто перша кістка відрізняє його від усіх людей і упосліджує у буденному житті.
— Одна нога коротша, например.
— Aja!
— Далі, шаман бачить завжди, як відокремлюється невидиме від видимого. Мгм, зараз…
— Дух від матерії, — сказалося, мнучи на яснах останній шматок риби, вже цілковито позбавлений смаку.
Чечеркевич й Етматов зашварготіли, допомагаючи собі руками.
— Дух від матерії, — нарешті бовкнув японець. — Цей світ, — махнув він по наметі, — гнобить їх, мучить. Його їм, ага, його їм нав’язали, засудили на нього: він є причиною хвороби духу.
— Aja!
— Вони відчувають це безперервно. Намагаються вирватися, звільнитися.
— Третя душа, — пробурмотілося, — до Горішнього Світу.
— Шаман, — продовжував пан Чечеркевич, сам впадаючи в епічний заспів, — живе під владою невидимих примусів. Він каже: під владою духів. Що шаман чинить — не шаман робить, це здійснюється через шамана. Да?
— Aja! — сплеснув Тіґрій у долоні й показав метким жестом понад догораючим у чарці вогнем: тасування й роздавання карт. І широко посміхнувся.
Чи він і далі гадає, що тут відправлялося картковий ритуал якоїсь шаманської магії? Що також літалося на Шляхи Мамутів, лише, замість бубна й диму, послуговуючись колодою карт, годинником і блокнотом?
— Скажіть йому, що я математик, а не шаман, — пробурмотілося. У нервовому відруху почалося намацувати тютюн і цигарковий папір. Рука повернулася до чашки, й затиснулася на ній судомно. — Кісток маю, скільки треба: народився без жодних вад. Нехай він краще подумає, де тут можна безпечніше ступити на якісь ширші Шляхи Мамутів, у мене були помилки в повідомленні, кілька разів я мусив вгадувати хвилю.
— Він каже, що ми вийдемо від ріки Мурін Онотським хребтом на Лєну, на потрійне розгалуження Шляхів. Каже, що там ви, мабуть, його зустрінете.
— Що?..
— Agawūut-Ü-Nin!
Цього вже було занадто.
— Я поняття не маю, де шукати Батька Мороза! — Кинулося чашкою у стіну; вона відбилася від жердини. — Розумієте, Тіґрію? Усі ці мапи, всі ці розрахунки, таємні обчислення, розслідування чорного минулого батька, пакти з політичними чертями — все це гівна варте! Я нічого не довідався! Я тікаю у глиб Сибіру, бо мене переслідують, але куди — куди — в нікуди! А тепер я довідуюся, що поки що й до Іркутська повернутися не можу. Й ще Шульц або царська охранка шлють за мною тубільних слідопитів, якихось трупоїдів, як він каже, — ну що?! — Визвірилося на Чечеркевичa, який більше не перекладав Етматову, а лише дивився на цей непристойний вибух із дурною переляканою міною. — Ну, що?! Я не можу вас довше проти правди тримати. Немає жодного плану! Хіба що хтось зголоситься добровольцем у крижану могилу, то, будь ласка, ми можемо перейтися до витоків байкальського тунґетиту, — хто готовий?
— Заспокойтеся, — прошепотів з-під ковдри Один.
— Він каже, каже… що…
— А може, б він заткався нарешті! — гаркнулося на шамана, загортаючись у шубу й укладаючись на бік спати.
— Він каже, що ви дуже мудрий.
— Пфх!
— Що ви дуже мудрий. — Японець ковтнув диму й закашлявся: шаман чекав. — Але чому ви не порахували, що то передусім родитель хоче знайти huta, тобто сина свого?
… Він каже, що…
Тут знову відізвався бубон каліки-тунґуса, а пан Чечеркевич заходився тлумачити виспівувані слова: