Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
Про лічбу тенебрів
Тьмідинометр має форму ціпка, що закінчується дугуватим хитуном. Спосіб його застосування подібний до способу вжитку термометрів-пращ: слід стати на відкритому просторі й завертіти хитуном. Ціпок товстий, із крижлізною «бульбою» під дугою — там міститься невеликий теслектричний ґенератор із заздалегідь усталеною продуктивністю і будовою, яка ґарантує стандартну структурну сталу Q. Тьмідинометр вимірює тиск теслектричного потоку UW, вивільнюваного по дузі в повітрі. Оскільки ми знаємо властивості ємності Q1 і Q2 (тобто сталу повітря), знаємо ємність ґенератора й сам тиск — то легко обчислити останню складову рівняння: силу довколишнього теслектричного поля. Що нижчий тиск на тьмідинометрі, то менша різниця потенціалів. У дворі Фізичної Обсерваторії Імператорської Академії Наук у день спокійного неба Тесла вичитав з поділки, намальованої на ціпку, сто двадцять з половиною тенебрів. Тому він приписував губернському містові Іркутську ізоалетею у дев’ять десятитисячних нокти. Йдучи на північ, до місця Удару, слід було очікувати систематичного зростання Морозу. Через день після спуску з гір, на висоті п’ятдесят четвертої паралелі, вийнялося тьмідинометр з-під Теслиної пічки й на світанку, перед згортанням табору, замахалося устройством над головою, чорно паруючи під молочнобарвним Сонцем. (Тунґуси схопилися за свої залізні обереги). Після чого занотувалося показник, одним рухом карандаша заморожуючи календар.
7 грудня 1924 року, 116 тенебрів.
Тунґуси ставилися до цього забобонно, й годі було цьому дивуватися, але зауважилося, що й пан Щекєльніков нишком робить знак хреста. А японці, хоча нібито й освічені європейці, й люди, досвідчені в царині Криги, теж завжди воліли в пору вимірювання тьмідини знайтися десь на іншому боці табору, за тваринами, за наметами, повернуті плечима. А коли намагалося їх розпитати, спершу ще жартома, то вони втікали в ухильнí півсловá.
Як незвично переплутуються тут шляхи науки й забобону! Але вся веселість минулася, коли зрозумілося, що ніяк не зможеться їх розплутати: ця проща відбувалася до Батюшки Мороза, який зійшов на Шляхи Мамутів і возить Історію у запрягу лютих. Як перекласти мовою науки таку сказку? Незмога, й насправді не варто навіть намагатися. Адже власне тому вони слухняно йдуть далі й не збунтувалися, коли виявилося, що досі їх тут провадилося наосліп, ірраціонально, — саме тому, що не розум ними керує, не раціональні розрахунки. Замерзлося Сином Мороза, й такі наслідки цього.
А значить, уже не тільки карти ввечері, а й тьмідинометр уранці — ритуали математичного шамана. Раніше мало розмовлялося із супутниками, щоб необачно не виказати відсутності плану; тепер не говорилося зовсім — бо не було про що говорити: замість зростися під Морозом із мовою першого ґатунку, мови другого ґатунку тріснули по всій довжині. У с і в о н и б у л и ч у ж и м и л ю д ь м и. Із тихим подивом дивилося на них на привалах і під час їзди — немов крізь повернутий іншим боком бінокль, що відсував зображення предмета на нескінченну відстань. Їхні обриси розмивалися крізь мороскляні окуляри, й коли довго не рухалося головою, то вони могли розтопитися у калюжі безформної білости, розлитися по сніговій рівнині й широкому виднокраї: не залишилося і сліду. Зрештою, що вціліє у цій безодні білости? Адже гинули нації і географії.
Бо всі вони були чужими людьми. Тунґуси — зрозуміло, инородцы. Але й пілсудчики — меланхолійний Кшиштоф і розтріпаний Чечеркевич, — якби зустріти їх десь у салонах Іркутська, не були б варті й короткого слова, очі ковзнули б далі після першого ж погляду, після цілком поверхневого торкання gestalt’у їхньої єдиноістини. Й пан Щекєльніков, який, поки смертельна потреба не розпорядилася інакше, залишався усього лише грубо окресленим квадратним силуетом; за один вечір у шинкý для заводіяк під кригою більше фраз із ним перекинулося, ніж упродовж кількох місяців до того. Вони були чужими людьми й залишаться чужими, хоча б навіть і прожилося з ними у тісному наметі довгий сибірський рік. Вони чужі не тому, що їх не знається, а через абсолютно чужу геометрію їхніх характерів.
Краще тепер розумілося інженера Іртейма. Протилежністю приятеля є не ворог, а особа, якої навіть не помічається, яка одразу ж цілковито випадає з горизонту й пам’яті. Що з того, що проведеш із таким Чечеркевичем сто довгих вечорів, коли вас поєднують лише банальні слова про погоду, оленів, чай і відморожені пальці? Й навіть якщо вдасться його якось краще пізнати — то пізнане не викличе гарячих емоцій, пропливе повз вас без сліду.
І тепер оцінилося всю унікальність панни Єлени. Що сталося у Транссибірському експресі — що запам’яталося про те, що там сталося, — то це зчеплення симетричних характерів, зустріч приятеля і приятеля. Перш ніж узагалі познайомилося з панною Муклянович, перш ніж уперше побачилося її у вечірньому напівнеґліже в коридорі люкса, ба навіть перш ніж сілося до того потяга — уже булося приятелями. Її подальші слова, те, що вона сказала й чого не сказала, її брехня і правда, жести й нехтування, попри те, що ще глибоко в Літі здійснені, — не мали й не могли мати найменшого значення. Холодна Математика Характеру заздалегідь визначала все. Єлена це краще розуміла. «Зустріч людини з людиною ніколи не буває нудною: щось істинне дотикає чогось істинного».
І збрехалося б, стверджуючи, що не думається тут, у Морозі, щоразу настирніше про чорняву панну. Вона повернулася уранці; приходила вечорами; під час їзди й маршу крізь підгірську тайгу висвітлювалася зі сліпучого снігу на мороскляних окулярах, ледве примружилося повіки. Загадка, феномен, правдива брехня, женщина. Й передусім: фантом минулого. Адже ж її не існувало. Те, що існувало, це тепла розумова примара в формі хворобливо худої девушки, яка вільно пурхає