Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

повернути голову, будучи роздратованим жалісним скиглінням цуценяти, — це підліток в оздобленій рубашке, судячи із пики — син Лущія, у кутку біля сходів, які провадили вгору на скелю, лупцював і копав смертним боєм непритомне мале собача, розшарпуючи його на ґраніті до крови й кости, — акурат повернулося голову, коли із протилежного боку долинув інший зойк і гуркіт. Озирнулося туди. Перекинувши самовар і відштовхнувши бабисько, пан Щекєльніков розклав плазом на столі Ніколая Пантєлєймоновіча і сáме заходився його душити. Господин Лущій хвицав босими ногами й шарпався в обрусі, наче Лазар, сповитий у саван, — що, звичайно ж, анітрохи не зворушувало квадратного розбишаку, який над ним схилився. Голосно покликавши Одина, кинулося до Чинґіза, клянучи й відтягуючи людоріза. Врешті він зітхнув і відпустив. Лущій зіп’явся навкарачки і щось пошепки закувікав. З’юрмлені в проході з сіней люди тупо витріщалися. Лущій, мабуть, закликáв до кривавої помсти, але пан Щекєльніков почавив його гортань, і годі було розібрати слова Ніколая Пантєлєймоновіча. Проте сенс і наміри його всі миттєво зрозуміли. Вийнялося пулярес із рештою рублів, замахалося банкнотами. Прибіг пан Кшиштоф. — Платіть і зникаємо! — зашипілося на нього. Після чого, заслоняючи його тілом і деньгами, виштовхалося Чинґіза зі станції і за межі частоколу, до саней. Гукнулося тунґусам, аби бігли притьмом за припасами. Пан Чечеркевич розмовляв із чабанськими собаками, одна із них уже встигла його вкусити (шуба захистила руку). Погналося його, щоби розвернув сани для хуткої втечі. Чинґіза потягнулося на інший бік запрягу, ховаючи його за оленями від поглядів із хутора. — Що на вас найшло! Ви мали його тільки про новини з міста розпитати! — На це пан Щекєльніков сягнув безформною рукавицею за пазуху й вийняв звідти зіжмакану газету. Розпросталося папір на колінах. — Ще за жовтень! — обурилося і кинулося «Вестник» у сніг. — Але навіщо ви його душили, заради Бога! — Чинґіз махнув рукою. — Він мені криве слово сказав.

Утеклося врешті живими зі станції Лущія, щоправда не всі запаси забравши, а за узяті дорого переплативши: на прощання Лущійові молодці дали зі скельних вікон залп із ґвинтівок, смертельно всіх налякавши.

… Значно пізніше зрозумілося, що скандал закінчився без кровопролиття винятково завдяки присутності одного солдата, мабуть приставленого до залізничної сторожової вежі на випадок терористичних акцій.

Решту дня на кожнім постої мучилося Чинґіза докорами й питаннями, навіщо він таку дурість вчинив і про що насправді там ішлося. Може, вони зналися з Лущієм завдяки якимось давнім злочинним комбінаціям? Тільки як посутеніло, коли зійшли емоції й моглося знову поглянути на це зимно, тобто в правді, припинилося гарячкуваті розумування і поклалося на холодний інстинкт лютовця. Чинґіз порався біля споруджуваного намету сердитий та ображений, нічого вже не кажучи, чекаючи будь-якого приводу, щоби зірвати на комусь свій гнів. Він не бреше, він нічого не приховував. Він дійсно кинувся душити чужу людину — в розпал важкого переслідування, оточений переважаючими силами, прирікаючи себе й усіх своїх товаришів на згубу, — бо той йому лихе слово сказав. Вот и весь Чинґіз Щекєльніков. Хіба не зналося цього? А яка ж то людина посеред вулиці ріже горло без вагань? Яка ж то людина добровільно погоджується на такі самогубні експедиції? Яку людину розважає няньчити Сина Мороза й грати на вістрі ножа з усіма потугами Сибіру?

Це також Математика Криги. Не можна узяти чёрта за друга, а потім дивуватися, що діточок тобі деморалізував, женщину збаламутив, кошенят для сутого задоволення передушив і в каплиці купу наклав.

— Пане Щекєльніков.

— Чого?

— Навіщо він так лупцював оте щеня?

— Мгм?

— На фарш собаку катував мальчик Лущія.

— Усяк мусить мати на цьому світі когось, хто відчуває перед ним смертельний страх і з кого можна скільки завгодно знущатися.

Але це був різновид сліпоти: ота нездатність побачити єдиноістину характеру. Й не йшлося про вправність доктора Мишлівського чи прокурора Разбєсова, а звичайне людське знання слабостей, ірраціональностей, безумств. Уже в Транссибірському експресі змагалося з цим різними способами — треба було аж в’їхати в Зиму, аби обчислити просту модель капітана Прівєженського; потрібні були кілька обідів у домі Веліцьких, аби взагалі призвичаїтися до таких міркувань.

У чому, однак, таки полягає ця властивість Краю Лютих, — тобто риса середовища, міцно насиченого тьмідиною, — що речі, якщо їх думкою і словом представити, легше даються тут взнаки у своїй єдиноістині, в тому числі й людські характери? Це ж не була властивість розуму, адже людина не набувала нових пізнавальних здібностей, і не ставав кожен якимось великим мудрецем і знавцем таємниць душі. Не отримувалося теж жодних ґарантій, що частіше на перехрестях незнання ми повернемо радше до істини, ніж омани. Звідки, отож, ця гострота зору в людей, напучнявілих тьмідиною?

Збиралося знову на нічну заметіль, що тепер було частим явищем на Байкалі, і японці порадили переночувати в одному наметі, поставивши його у вигляді широкої юрти, а на жердинах другого намету поставити заслін для тварин. Псів тунґуси узяли б усередину, але їх із Тунки не взяли; північні олені залишалися назовні, обтяжені лише колотушками на шиях, аби далеко не відійшли. Запалилося печку, відхиливши дверцята, щоби було світло всередині юрти. Скриня із другою пічечкою, тією гасовою, яку переробив Тесла, містилася десь у багажі, розкладеному колом навколо стін намету. Не знімалося хутряних шуб; юрта нагрівається сяк-так як тільки густо набита людьми. Инородцы мають звичай роздягатися догола й притиснутися під шкурами — японці цього не практикували, вважаючи вкрай негігієнічним.

— Zmanda tyküllen, — заявив лихий кузен, останнім сховавшись у наметі й шнуруючи вхід. Пан Кшиштоф поставив на пічечці чайник, подовбав морожену рибу, порізав важкою пилою хліб. Тіґрій Етматов запалив власний вогонь, умостившись біля протилежної стіни: він поклав перед собою глиняну миску, вимостив рослинний розпал, іще якесь сміття, порошки й трави досипаючи, плюючи в них і з волосся щось собі виймаючи, й також у суміш докладаючи, й усе це разом запалив. В юрті повіяло неприємним смородом, а християни в один голос вилаялися, хлюпаючи закладеними носами.

Тіґрій захихотів, весело зашварготів і, сягнувши позад себе, висмикнув з-під клунків довгу кістяну палицю і бубон, обтягнутий фарбованою шкірою.

— Він каже, що ми знаходимося над стежкою мамутів, — сказав пан Чечеркевич, скинувши кожуха й загорнувшись в обширну кухлянку, що тільки йому голова з неї й стирчала, голова й долоня, коли він прикладав до підборіддя металеву флягу зі спиртом, бо такий він мав звичай щоночі