Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
Яка їхня особливість у світі? Чи справді вони так пасують до ентропії, до випадковости? Чечеркевич нічим особливим, здавалося, не вирізнявся. Перекинулося з ним кількома фразами на постої й уранці (позаяк увечері, в наметах, усі були вже такі змучені, що засинали враз, ледве щось теплого ковтнувши). А можливо, однак, у цьому вся справа — бо яка протилежність винятковости, незвичности? Чечеркевич, Чечеркевич, докір сумління і рубець пам’яті. Як на нього тепер дивитися… чи не так лютовці дивилися на графа Ґ’єро-Саського в Транссибірському експресі? Тут це, либонь, помітно виразно, бо в контрасті. А те, що в Краї Лютих нарешті замерзлося, — що з того? Ще до випадку із лютим набулося твердого переконання, що аж ніяк не народилося алетеїчною протилежністю Пєтрухова; що на отих графіках Тесли міститься ближче сáме до Чечеркевичів, ніж до Ізмаеля. Отака структурна стала Бенедикта Ґерославського. В Чорній Оазі чекає неминуча смерть, не потрібно їхати до Оази…
Сонце іскрилося на крижаних гірських вершинах, гладка, стята під гострим кутом тінь пересувалася вздовж схилів від хребта й плинула чорною глазур’ю по білій глазурі снігу. Натомість у мороскляних окулярах межа блиску й мороку оліїлася, немов хтось роздмухував вогонь під бляхою Байкальського Краю; вистачило ще нахилити голову, дозволити перелитися кольорам (а залишилися фактично лише два), й уже в тому краєвиді зимових гір не вдавалося цілковито розрізнити небо, скелі, хмари, льодовик, темну долину. Все це були кривобокі плями яскравости, вповні взаємозамінні. Подорожувалося таким Сибіром, немов начерком, виконаним вугіллям на картоні, накиданим у гарячковому розгоні сильною рукою: зáкрути, шарпані лінії, дуги на половину обрію, ламані геометричні форми, які перекреслюють нескінченність. А між цим і на тлі цього — мацюпусінькі людські фіґурки, теж квапливо й не надто витончено відтворені в деталях: без облич, без пальців, без жодних особливих рис, кострубаті й вузлуваті, подібні до ґолемів, крокуючі в хмарах випарів.
Хутір Ніколая Пантєлєймоновіча Лущія містився на перевалі над глибокою долиною, із відкритим зі сходу видом на широкі простори білого Байкалу, на довгий відтинок Зимної Залізниці. Це була не перша железнодорожная станция Лущія. Перше він працював вогнищевим на Довколобайкальській Залізниці, за кількадесят вёрст на південь від Порту Байкал. Коли ще лінія працювала, Лущій відповідав там за утримання залізничної стрілки й розвилки в придатному для вжитку стані, тобто незамерзлими. Транссиб і Східнокитайську було збудовано з матеріалів Літа, й тільки віднедавна рейки поступово почали заміняти на крижлізні; раніше доводилося наймати людей, аби ті пильнували, щоби всі механізми працювали, попри жахливі морози. Найчастіше, отож, просто палили на колії вогнища. Проте й після переходу на крижлізо клопіт цілком не зникав. Крижлізо, щоправда, не лусне від морозу, не замерзне на камінь, і не зіпсуються пристрої, виготовлені з крижліза, проте панцерний наріст криги заблокує будь-яку розвилку, а ґляції мають особливе вподобання до залізниць. На Байкалі з цим був подвійний клопіт — лише ідіот-самогубець розпалить вогнище на рейках, покладених на поверхні вкритого льодом озера, — сáме цим зумовлено не надто вигідне з інших точок зору нагромадження всіх розвилок Зимної Залізниці на станції Ольхон. Ніколай Пантєлєймоновіч після закриття Довколобайкальської спершу перебрався власне на Ольхон, де — як про це ходили в Сибіру чутки — намагався торгувати в потягах на перехресті Азії опійними порошками, завбачливо ховаючи від исправников свій наркотичний товар у самій байкальській кризі: такими були початки Лущійового багатства. Далі на Зимній трапилися кілька нещасних випадків, і за наказом генерал-губернатора Шульца почали будувати на верхах Приморського хребта ці сторожові вежі залізниці. Через байкальські вітри й завії сніжного пилу, які зазвичай цілком закривали площину озера, зв’язок було засновано на світлових і тьмітляних сигналах: патрулі встановлювали біля «поглинутих кригою» фраґментів колії тьмітлові (удень) й світлові (уночі) рефлектори, алярмуючи найближчу станцію, яка повторювала сигнал тривоги уздовж лінії високогірних сторожових веж, і таким чином він досягав упродовж кількох хвилин Порту Байкал, Култука й станції Ольхон і зупиняв там потяги, яким загрожувала небезпека. Однак це не був канал із великою пропускною здатністю, і сумнівалося, чи Лущій отримував ним якісь новини з протилежного напрямку, тобто зі самого Іркутська.
Хутір було побудовано здебільшого довколобайкальським методом, себто із щедрим застосуванням вибухових матеріалів у скелі. Подірявлену ґранітну стіну відтак залатано-обмуровано, пробивши ще подекуди вікна й двері, а головний і єдиний вхід на рівні ґрунту було укріплено частоколом, що оточував також господарські будівлі. Лущій, купець другої російської ґільдії, ревно охороняв те, що заробив за двадцять років сумнівних інтересів; зрештою, він тримав тут склади усіляких товарів, які за єврейськими цінами відпускав при потребі мандрівникам, які розвозили все це по сорочих і геологічних таборах половини західного Прибайкалля. Але навіть зблизька, за кількадесят кроків, важко було розпізнати пристановище під сніжно-крижаним покровом, — хіба що із найвищих отворів у скелі били струмені диму, виказуючи всередині тепле життя.
Назустріч вийшли два здоровані з чабанськими псами. Заїхалося під частокіл. Був цінник на усе, також і на те, щоби впустити тварин у нагрітий притулок. Домовилося з Одином і Щекєльніковим, що постій буде якомога коротшим. Отож утрьох із ними увійшлося всередину, не розв’язуючи ганчірок із обличчя і не знімаючи мороскляних окулярів; домовилося, що й вони також облич не відкриватимуть. Рублі були вже відраховані, платити мав Один. Говорилося винятково російською.
Усередині, в головних сінях, біля вогню стояли четверо хлопів, у тому числі один солдат у підстаршинському мундирі. Всюди пленталися собаки, малі, великі, народжені від вовків, від приблудних псів, у нашийниках і без; смерділо згірклим жиром і сечею. Пан Щекєльніков вдихнув на повні груди. Хорошо в краю родном, пахнет сеном и говном! Пан Кшиштоф пішов вибирати припаси. Ніколай Пантєлєймоновіч Лущій, чоловічок мізерної постави й кривого погляду, сидів у світлиці поряд із сінями, за столом, укритим білим обрусом, і читав газету; голі стопи він виклав уздовж на лаві, старенька в чорній сукні й тісному чепці натирала їх якимись мазями, і від них усі сіни просмерділися травами й крутило в носі, перебиваючи навіть різкий запах аміаку. Чхнулося у хустку. Пан Щекєльніков запитально кивнув. Показалося йому газету. Він пішов розпитати.
Це була помилка. Про що думалося, посилаючи Чинґіза Щекєльніковa, коли справа тонка, у слові, а не в ножі полягає! Акурат устиглося
