Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

Невідь-коли почалося відступати перед Старим, скинувши з лави шкури, впустивши цигарку, врешті вбившись спиною до стіни, — а він ішов далі, цілячись пальцем у груди… його палець переміг.

— Ґерославський! — волав Пілсудський. — Ґерославський! Я для того вас відправив, я для того вас відправляю, — він стиснув кістлявий кулак, — щоб ви узяли Історію за морду!

Зимно, зимно, зимніше.

— А скількох ви послали після батька?! — стрибнулося до столу, одним широким змахом змелося з нього увесь пасьянс — і карти пурхнули, наче зграйка переляканих горобців, аж собака на печі підвів голову. — Де ви знайдете такого Ізмаеля, як мій фатер? Хто правдивіший характерник, той власне не послухає вас сліпо! Ви не зачаруєте абааса! Ті, хто для вас, для Побєдоносцева, для царя на Дороги зійдуть, — не зійдуть!

Він посміхнувся, тепер уже янгольськи спокійний.

— Ось чому, — сказав він, — я так зрадів, коли прочитав вашу «Аполітею». — Він простягнув долоню. — Ви сперечаєтеся, але з ким ви сперечаєтеся — із самим собою, не зі мною, бо ви вже добре знаєте оту правду про себе. Я не мушу вас ні в чому переконувати. Ви самі мрієте про Кригу. Правда ж? Правда. Замерзло. Тепер просто йдіть до пана Філіпа, покажіться йому, порозмовляйте відверто, як син із батьком, як Мороз із Морозом. Ну. — Він жваво підступив із тією простягнутою рукою. — Я бачу, яка ви людина.

Зимно, зимно, зимніше. Княгиня Блуцька, вона перша знала. Потрусилося головою. Що такого сталося тієї ночі на іркутській вулиці? Адже насправді не доторкнулося до лютого — навіть, якщо пам’ятається, що його доторкнулося. З іншого, іншого минулого походиться.

Старий дивився.

Облизалося губи.

— Вони мають послати кур’єра…

— Не бійтеся, він не дійде.

Закліпалося, очі були уражені гострою кришталевою білістю, що била з вікна позаду Старого.

— Польща під Кригою, — прошепотілося.

— А решту світу ви можете узяти собі.

І так — понад Історією — потиснулося зимною рукою правицю Юзефа Пілсудського.

Виїхалося о пізній годині, змагаючись із полуденним Сонцем і козаками. Один і Чечеркевич (клишоногий товариш Одина) провадили угору лісистими схилами, спершу до іще далі загубленого в горах села Шимки, де, як вони запевняли, живої душі вже багато років не зустрічали, бо всіх рільників Зима давно вигнала, — а з Шимок стрімким узвозом на губернський шлях, яким хутко перескочиться на Байкал, аби врешті втекти від будь-якої погоні на Приморському хребті. Японцям, які залишилися у Тунках зі Старим, легше буде вислизнути й розійтися по тайзі, адже вони не обтяжені багажем, обладнанням, припасами. Їхалося двома упряжками: тунґуські проводники на своїх низьких санях, а далі четверний запряг із санями японців, пристосованими до бездоріжжя і крижаних полів Сибіру. На ці останні сани перевантажилося багаж із саней Щекєльніковa, а також скриню з пічечкою Тесли, у якій була прихована помпа Котарбінського, та шпулями крижлізних кабелів. Один і Чечеркевич узяли оседланных оленів і відірвалися на півверсты уперед, перевіряючи проїзд після нічних опадів. Що вище в гори й глибше в тайгу, то мороз наче важчий, злісніший. Сніг скрипить під полозами, мов протерте плетиво з лози. Ніхто нічого не каже, всі дихають тінисто, навіть тунґуси. Пан Щекєльніков, раз обернувшись від повіддя, видихнув крізь ганчірки хрипким напівшепотом: — Упізнали б мене. Упіймали, певно, того байстрюка, котрому я життя вирвав у дідька з пельки, проговорився він. Зарізали б мене, пане Ґе. — Але поза цим ніхто нічого не казав, і постріли, які час од часу лунали із дна долини, чулися дуже виразно, неслися протяжною луною понад краєвидом білої природи. Нарахувалося вісімнадцять. Стежка привела на гірську галявину, між верхівками рідших тут кедрів можна було зазирнути просто в чашу Тунки. Козаки роз’їхалися між хатами, перевіряли сліди, що ведуть до лісу. Пролунав іще один постріл — вони відступили в укриття. У такому снігу тільки сліпий не побачить сліду, залишеного двома запрягами саней, та Пілсудський обіцяв відігнати цей підрозділ або принаймні затримати його настільки, щоби встиглося тимчасом з’їхати на губернський тракт. Найбільше, однак, шкодувалося, що не було змоги почекати на рапорт японців, вистежених тут козаками, й далі невідомо, яка ситуація в Іркутську, хто там утримує владу, на чий бік перехилилася Історія і чиї саме накази привели сюди військо. Помацалося хутряну шубу: під сподом п’ятникова колода карт Фридерика Вельца. Тесла — живий? Мертвий? (Слід чимдуж з’їхати на Шляхи Мамутів!) А під картами в кишені — нарисована від руки мапка Пілсудського із вказівками, як потрапити до Чорної Оази, відкритої просто до Підземного Світу могили. Таємна гідрографія Байкалу покаже вам, як зійти поміж абаасів, пане Ґерославський. І що? — Слід тепер надудлитися, нажертися тунґетиту й молитися про щасливе замороження? Ні, ні, ні! Не поїдеться туди! Козаки вибігли з-за церкви, дали гуртом залп, побігли до лісу. Підвелося у санях і махнулося Тіґрієві, щоб поквапився. Не поїдеться до Чорної Оази — то куди? Пан Щекєльніков цвьохнув батогом, олені рвонули угору, зістрибнулося у сніг, полегшуючи сани. Над головою хилилися укриті бурульками кедри. Запряг тунґусів зникав за поворотом. Із долини пролунав одиночний постріл і крик умирущого. Нізвідки сподіватися порятунку, нíкуди тікати, ніде не знайти безпечного дому. Сніг, тайга, гори, людина, загублена в Сибіру. Біглося клусом поруч із санями, навіть не дуже кашляючи на морозі. Відчувалося холод також у кістках, плавний, крижаний рух внутрішніми кривими тіла. Мазь не цілком допомогла. Біглося мовчки, у тьмітлистій парі, перебираючи в голові всі зроблені помилки, й так із кожною переліченою дурницею відкладене в пам’яті минуле замерзало поплутаною, розлогою, витонченою формою, бароковою арабескою паморозі навколо вже цілковито замороженого Бенедикта Ґерославського. Адже незаперечна правда, вісь й осердя усякої істини — це поточна мить: цей закрижанілий Занґісан, і засніжена тайга, й відлуння далеких пострілів, це небо, яскраве, чисте, зимове Сонце, гори під Сонцем, і ця шалена мандрівка в сліпій гонитві за Батьком Морозом: паруючі північні олені, навантажені сани, Тіґрій Етматов і його шанувальники абаасів, Один і другий клишоногий японець, а також пан Щекєльніков (і його ножі).

Про кістку jama u mu kon

— Emukol ela!

— Alatka.

— Ili mat!

Тунґуси угледіли щось на Байкалі. Вийшлося з намету на мороз, міцніше стягуючи поясом доху, обв’язуючи обличчя шкурами. Восьмий ранок розпачливої сибіріади — невже погоня усе ще тримає слід? Один і Чечеркевич присягалися і клялися, що кожен