Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

на увесь світ, уже пом’якшена, підтоплена. Дихалося дедалі повільніше, мороз гладив щоки ялицевими віхтиками. Зовсім не хотілося спати — але потопáлося у тому самому всеосяжному спокої, у якому (як уві сні) слова абсолютно зайві, слова тільки заважають. Услід за Одином вийшов Тіґрій Етматов: у глиняному горщику він приготував чергову порцію мазі з кедрової живиці. Сховалося мазь під шубу. Тіґрій задоволено плямкнув, пошкутильгав довкола лави й сів із усього розмаху на іншому боці, із виразом великого задоволення собою на круглому обличчі. Пан Щекєльніков зиркнув на нього похмуро, а шаман радісно вищирився. Сперлося до вугляно-чорної стіни. Мороз. Мороз. Чисте світло. Це залишиться уже назавжди, навіть якщо забуте, не згадуване, не забруднене словами, ба, тоді навіть більш міцне: тавро лютого. Пам’ять дотику до Криги. Її годі було торкнутися, це викривлене минуле, заламане на межі осердя Істини, — наче заламаний сонячний промінь, розкладений на спектр барв на краю призми. (Палець пана Кожинського). Не моглося торкнутися лютого, проте вже ніщо не вийме із серця отого досвіду. Істина чи омана, вчинене чи невчинене — не має значення. «У спогаді відсутня різниця між світом й уявленням про світ». Мороз, мороз сидить у кістках. На моросклі окулярів росла пляма крижаного Сонця. Біле світло морозу поколювало зіниці. Тиша. Тайга. Сибір.

На зворотному шляху пан Кшиштоф раз відізвався — піднялося на той пагорб із видом на Тунку, зимові тіні почали виповзати з-за будинків, дерев і заметів, село плавало в чорно-олійних заводях, і брела, повертаючись із полювання з порожніми руками, через них також група мисливців із фузеями, закинутими на плече; Один вказав на них ціпком на громадському майдані, зокрема на одного низенького мисливця між ними.

— Коли він із вами заговорить, — сказав він, голову од грудей відклеївши, а тьмідина йому з очей засльозилася, — як уже думку висловить, по тому пізнаєте.

— Що пізнаю?

— Чи вже буде Відлига після цієї Зими. Він це відчуває, як собака запеклу кров пораненого звіра, носом, нервом.

— Себто слабкість Історії.

— Ба! — захихотів він. — Старий на ній зуби з’їв.

Відучора не прийшов, однак, жодний гонець зі свіжими новинами із Іркутська. Проте все ще чекали; зналося із підслуханих їхніх розмов і з їхніх цілком відвертих коментарів, якими вони вголос обмінювалися, — коли пан Кшиштоф із іншим японцем проводили від хати біля церкви до цієї низенької хатини, — що чекають повернення останнього підрозділу, який мав би доповісти про військо, котре виходить із Ящика. Адже Старий оповістив про якусь нову операцію. Зруйнують черговий міст? Підірвуть потяг? Якщо тільки вітер Історії подує у вітрила. Якщо пасьянс укладеться.

Закурилося цигарку. Він задумливо поклав карту, почухав густу бороду. Запакований у два товсті светри, здавався товстішим і ширшим у плечах, хоча насправді був скромної постави. Він мружив від сонця попелясто-сірі очі. Мав би, певно, носити окуляри. Потягнув гральною картою по чималому носі, щось пробурмотів у вуса. Тоді, на показі Бойової Помпи, не впізналося його, попри східний акцент і ясні слова. Виплюнулося дим. Згідно з пошуковим ордером на арешт — бородавка на кінчику правого вуха. Придивлялося до нього відверто.

Тоді він глянув із характерним зосередженням-гнівом.

— Я так припустив, що коли мені цей пасьянс вдасться, то буду диктатором Польщі.

Зналося: Юзеф Пілсудський.

Струсилося попіл до кістяної мисочки. На стіні за вікном, на короткій книжковій полиці, стояв порцеляновий дзиґар, дивовижна витончена іграшка в цій неоковирній хаті з грубо витесаних у найдальшій глушині Сибіру колод. Дзиґар був зіпсований, у кожному разі, стояв на сьомій годині й двадцяти хвилинах. Над його округлим циферблатом листя, немов у геральдичному вінці, облямовувало фото, вправлене в порцеляну: портрет жінки виняткової краси. Мабуть, то була його дружина, Марія, знана віленська красуня, убита козаками під час революційних заворушень у Році Лютих.

Пілсудський пригладив вуса, долив собі чая у керамічне горня.

— Ви може помітили, — сказав він, прошиваючи пронизливим поглядом з-під буряних брів, — що усе те, що називається інтуїцією, несвідомим мисленням, мізерніє і цілковито зникає при роботі інтелекту. Люди хапаються за різні штучки, щоби вивільнити інтуїцію, — одні моляться або вправляються у спогляданні, на пупок витріщаються, намистини чоток рахують, інші впадають у певний ритм механічних повторень дій, слів, зрештою, думок. Це дає змогу відгородити свідомість і виштовхати на авансцену інтуїцію. Мій розум, однак, живе занадто прудко, вогнисто, щоби його приборкали такі методи. Отож, я забавляю його пасьянсом, змушую розв’язувати його складнощі. І встаю від нього часто вже з усіма несвідомо опрацьованими проблемами. Не раз я зважувався на вчинки, від яких багато хто відступився би, зокрема тому, що я заздалегідь мав цілковиту або майже цілковиту впевненість в успіхові.

Він нападав на потяги, банки, в’язниці, царські управи з цього й іншого боку Уралу. Сам утікав із в’язниць, влаштовував бунти в’язнів — під час першого заслання збунтував тюрму, власне, в Іркутську, і з того постало криваве заворушення, тож йому продовжили термін. Він стріляв у царських сановників, у військових і аристократів, на війні й у містах, наказуючи іншим, руками своїх людей, а також особисто, з короткодульного браунінґа. Він їздив світом, аґітуючи за Польщу, збираючи кошти на польську справу, укладаючи союзи від імені Польщі, — Відень, Цюріх, Берлін, Париж, Лондон, Америка, Японія, Китай. Він створював і втрачав таємні партизанські війська: творив їх з нуля, уже майже відверто, зокрема тут, у Сибіру, — після другого, третього заслання (з яких, звичайно, втікав). Він висаджував у повітря урядові споруди, казарми, мости, навіть підірвав одну греблю. Ворогів і конкурентів позбувався з однаковою жорстокістю, мабуть не до кінця вбачаючи різницю між ними. Уже з десяток разів охранка й козаки сиділи в нього на шиї, але він рятувався неушкодженим. У Харбіні аґенти імператора Хірохіто тримали його на прицілі, але він вивернувся завдяки слову честі.

— Сонные рабы також легко здобувають подібну ірраціональну впевненість у майбутньому, — відізвалося крізь дим.

— Чи чули ви, може, про інженера Оссовєцького. Я здавна мав певність у силі думки, визволеної від часу й простору. Пан Стефан показав мені…

Він поклав карту й раптом кинув стрімкий погляд. Озирнулося через плече за вікно, просто в сліпучу білість. Але то не сніг бив в очі сонячною барвою.

— Один! — вигукнув Пілсудський.

Пан Кшиштоф встромив у кімнату опущену голову. Старий вказав на полуденні світла. Один поквапився на вулицю, одразу скликаючи людей.

Не запиталося. Пілсудський попив чая,