Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

Сперлося на постамент пам’ятника. Тут переплутане небуття найбільше пробивало теперішність. Не-сани, не-коні, не-люди розходилися на чотири боки минулого: мить, яка замерзла. Дихаючи поволі, розмірено, вийнялося Ґросмайстера, розгорнулося останню ганчірку з рептилії-револьвера. Він засяяв під Чорним Сяйвом блиском святих образів. Прислухáлося до брязкоту балабонів, дудніння копит по склі, людських голосів. Нічого. Хррр-кгр, хррр-кгр, хррр-кгр, один тільки подих. Заплющилося укриті памороззю повіки. Звідки вони тут узялися, заради Христа?! Коли від’їжджалося від Цветистой, імла ще не заклеїла вулиць, тож Фретт не міг їхати за небуттям саней Щекєльнікова. Коли Фретта випущено в місто? — Годину тому, дві? Чи це означає, що Шульц нарешті сконав? Цілком напевно капітан отримав від князя конкретний наказ: убити негайно — це замерзло. Взяв людей, поїхав… Не убив би на очах у Веліцьких, вивіз би за місто. Чи Кузьмєнцев або Веліцькі чули слова Крістіни, коли вона назвала час і місце зустрічі? Ні, ні, вони не зрадили — це також замерзло. Що, отож, вчинив Фретт? Є три місця, де можна знайти Бенедикта Ґерославського: Цветистая сімнадцять, Фізична Обсерваторія Імператорської Академії Наук, Лабораторія Кріофізики Круппа в Зимному Ніколаєвську. Що він вчинив — ну звісно ж, вирушив до Обсерваторії. Чи козаки генерал-губернатора його впустили? Тесла також би не зрадив. Але — інженер Яґо! D, отож Е, отож F. І потім уже вистачило їхати за неіснуючими санями тунґусів. А вони щось передчували — Черное Сияние в небі — вони п о б а ч и л и цю небезпеку. Б а ч и л о с я ї ї у світіні царя Алєксандра. Бо звідки Фретт знав, скільки ще чекати, а коли вже рушати з імли в атаку? Зрадилося якимось нерозважливим звуком? Не бурятським вигуком? Ні, Фретт також п о б а ч и в. Ця певність єдиноістини, ця конечність як логічний примус, гіпнотичний під Чорними Сяйвами, ця очевидність розумових осяянь, яких зазнавалося уже на станції Стара Зима… Світлі від вуглистого сонця абриси мамутів пропливають у веселковобарвній юшці небуття. Замерзло.

Тшртук-тлук, копита по закрижаній шузі. Сховалося за постамент. Із туману вийшов осідланий кінь без вершника, із клаптиком плаща, заплутаним у стремені, із віжками, що тяглися по землі. Кульгаючи, він повернув на Головну вулицю й розтанув у чорній веселці. Тшртук-тлук.

Думати, думати! (Але мороз у голові). Думати, чорт забирай! (Так, тепер паніка!) Думати! — який тут порятунок? Піднялося голову. Ні місяця, усіченого до серпа, ні зірок, лише різнобарвна імла й колонади тьмітла в небі. Царство Темряви розкинулося над Містом Криги. Алєксандр Алєксандровіч Побєдоносцев на своєму гідравлічному троні нагорі у вежі Сибирьхожета, який читає із висоти картографічні ворожіння з імлобарвних форм під Чорним Сяйвом…

Кгрр! Тільки він!

Але куди? Правда, наймудріше вирушити спочатку в небуття гусарів, в отвір, пробитий у теперішності минулими гусарами, себто неіснуючими, — як отой кінь без вершника, — угору Головною. Вийшлося собі з-за пам’ятника, попростувалося фірновим снігом, а він лускав під чоботами з гуркотом ярмаркових петард. Ішлося з опущеною головою, повертаючи завдяки замаху плечем, ледь згинаючи ноги в колінах. Тлупп-трлуп, тлупп-трррукт. Ґросмайстер світився у рукавиці.

Іркутськ стояв тихий, наче сон про Іркутськ. Тіні-привиди будинків пропливали ліворуч і праворуч. В імлі хутко псується перспектива: здавалося, що кам’яниці височать за добрих кількадесят аршинов далі, зате гігантські вони понад усяке людське творіння. В імлі, при голоді чуттів, хутко також кожен подразник виростає до рангу тривоги. Обертається навсібіч і підстрибується щокроку не через заяче серце і дівочі нерви, а позаяк навіть найменший рух і найтихіший звук міцно колють в мозок. Будь-яка тінь, будь-який зблиск ліхтаря, будь-який тріск наростаючої криги. Йшлося крізь Іркутськ нічної імли, наче крізь дим шамана, масні абааси плили в диму.

Тінь попереду — мамут — дракон — нова Пєґнарова бестія — відстрибнулося з коридору не-імли. Це кінь без вершника, той самий кінь із ганчіркою у стремені, повертався тепер стежкою власного неіснування. Зітхнулося. Шарф від вологого подиху примерз уже до вусів і бороди, тож годі було його поправити, не відриваючи при цьому заросту від шкіри.

Далі, далі за не-гусарами. Мороз уже втиснувся в унти й під обмотки із заячих шкурок. Немає потреби пришвидшувати крок, слід тримати ритм. Тлупп-трлуп. Подумалося про самотній біг крізь нічний Єкатеринбурґ. Подумалося про пана Щекєльнікова й тунґусів — що з ними? Подумалося про панну Єлену; усмішка заболіла під закрижанілим шарфом. Бурульні кинджали різали легені. Тунель не-імли повертав тут направо, до тіней будинків. Світло ліхтаря красиво виросло в молочнобарвній суспензії. Не-гусари проходили тут під муром; ступилося ще крок і побачилося у веселковому блиску панцирно-павучу масу лютого, яка росла посеред вулиці. Прямовисні хвилі морозу стояли між ним і стіною. Година? Дві? Вистачило. Не пройдеться там, треба йти іншим шляхом, іншою вулицею… І тієї миті зрозумілося, що аж ніяк не дістанеться пішки на п’ятдесятиградусному морозі до вежі Сибирьхожета. Зітхнулося удруге. Паморозь уже наростала між зубами.

Лютий виморожувався по сталаґмітах і чорних струнах, напнутих високою сіткою до третього поверху. Вікна були темні. Не били бубни глашатаев. Двері до будинків обабіч, звичайно ж, були надійно замкнуті (в містах Зими існувала злочинна професія зимовиків-грабіжників). Востаннє глянулося на морозяника. Він ішов або з-під землі, або під землю — половина маси, ота ліва, північна, спочивала безпосередньо на закрижанілому брукові. Натомість тут, над не-гусарами, ґляцій розбризкався короною із тисячі тонких і ще тонших бурулеголок, що сягали вгору, в імлу, в небо, й до фронтонів кам’яниць, і до ліхтарів (досі працюючих). Калейдоскопи зимних барв оберталися на безформній туші, переливаючись на округлостях, наче це не сам оманливий відблиск, а справді якась крижана барва разом із його гелієвою кров’ю подорожувала в кришталевому організмі-неорганізмі лютого.

Остерегла світінь, що розпростерла крила з-за спини на масив морозяника, гра відблисків на цій барві. Озирнулося собі, наполовину обернувшись задля цього всім тілом. Він скакав із уже занесеною шабелькою — лезо було мороскляне, семивеселкове, — вихилившись з-за кінської голови для чистого, гладкого забою, із відкритим лицем, із чорним шарфом, що розвівався за коміром, із закрижанілими вусами, підгорнутими під мутні від білизни скла захисних окулярів, із відкритим ротом, звідки вилазила масна хмара тьмітла. На щелепі в нього була відкрита кривава рана. Червінь тієї крови скапувала йому на шинель — чия сіро-коричнева барва скапувала