Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

Вона сіла в те крісло, занурившись у криво розкладену шубу, дівчина в обіймах пухнастого звіра. Повернувся спомин — з-поза Криги, а отже, пам’ять про минуле ні істинна, ні хибна — про першу розмову з нею, зустріч на уральському схилі під небом Європи й Азії, її зворушливу турботу про доктора Теслу. Як замерзла в Краї Лютих Крістіна Філіпов? Рожеволиций янгол сорому — чи замерзне коли-небудь? Якби не покинулося її на губернаторському балу…

— Мушу вибачитися перед вами.

Вона підняла голівку.

— За що?

— За всю мою поведінку. На балу, й…

— Але насправді…

— Я не хочу, щоб ви мене запам’ятали таким…

— Яким?

— Нахабним. — Приклякнувши поруч, поцілувалося її у кулачок зимної ручки. — Je suis dèsolé, pardonnez-moi, je vous en prie.

— Ви й справді вже більше не знетьміднювалися.

Погляд і погляд, постала симетрія згубної інтимности; однак не відвелося очей.

— Ні. Ба більше, панно Крістіно, я н е х о ч у знетьміднюватися.

Вона усміхнулася; у цьому була омана — вона згасила усмішку.

— Скажіть-но мені, але щиро, чому ви відпустили Єленку?

— Як же я міг не відпустити її до санаторію!

Вона надула губки.

— Ви знаєте, що я маю на увазі.

— Так. — Зітхнулося. — Я не можу вам відповісти.

— Ви не хочете!

Стиснулося її долоню.

— Ні, панно Крістіно, власне хочу, хочу. Але… Це тільки тут лютовцям, людям Зими, тільки їм й Ізмаелям дана ця певність, ця геометрична послідовність форми душі. Я ж тоді систематично знетьміднювався, був дитиною вогню. А ми, люди Літа, ми, що ж ми… Дим, метелик, веселка. — Дмухнулося надутими щоками, махнулося, видихаючи, другою рукою. — Ми робимо щось, або чогось не робимо, а потім решту життя сушимо собі голову, чому сáме так учинили.

… Відпускаю її, сам не знаю чому; не відпускаю її, сам не знаю чому; відпускаю або не відпускаю однаково без причини, яку міг би вам, панно, назвати. Я втікаю з Іркутська і сам не знаю чому; не тікаю і сам не знаю чому; я тікаю або не тікаю, та не оповім. Я шукаю батька, а чому — сам не скажу; я не шукаю батька, а чому — сам не скажу; шукаю або не шукаю — однаково таємниця. Я зроблю щось лихе й не знайду в собі арґументу за чи проти; я зроблю щось благе й не знайду в собі арґументу за чи проти; я зроблю щось лихе чи благе так само без жодної рації, висловленої арґументами в той чи інший бік.

— Яке чудове виправдання усякого негідництва!

— Я не виправдовую себе. Я покладаю на себе відповідальність.

— Відповідальність? Яку відповідальність! Ви ж вважаєте, що не існуєте!

— Отож бо. — Махнулося знову.

Вона висмикнула долоню, обурена. Повернулося до пакування. Вона сиділа не цілком огорнена в темну шубу, вкрита наполовину тінню, наполовину світінню, потираючи й далі незігріті ручки. Кіт, попри все, протиснувся до покою; він обтерся об ніжки панночки й одразу ж вистрибнув на ліжко. Зігналося його згорнутими сорочками. Він показав пазурі.

— Не розумію, як ви так можете… — продовжувала вона, промовляючи в повітря. — Не існуєте — проте й далі, як інші, працюєте, балакаєте, живете між людьми…

— Ви, панно, не розумієте… адже я жив, жилося так від народження. Що змінилося? Тільки те, що постала додаткова точка спостереження, — показалося на шию, — точка на потилиці, де ви можете побачити все це насправді, тобто в усьому неіснуванні.

— Я не вірю. Це якесь безумство.

— Навпаки: це власне і є вихід із божевілля. Ми всі в Літі піддаємося цій омані, цьому обманові мови, звичаїв, міжлюдських конвенцій: що ми існуємо. Натомість правда зрозуміла нам зі самого початку, на початку — від народження, у дитинстві: ми не скажемо «я», допоки мати, нянька, сім’я нас не змусять. А потім брехня нашаровується на брехню, звички зміцнюють інші звички, аж нарешті ми узагалі забуваємо, що можлива інша мова, не підвішена на міжлюдських оманах, не вийнята із кривих дзеркальних відображень, — мова істини, мова того, що передує «я» і словам, сказаним отим «я». Нам навіть на гадку не спаде запитати себе!.. Ворушиться рукою, підноситься річ — піднеслося пачку книжок, обв’язаних шпагатом, — і ми кажемо: «Я підняв». І так воно триває, — ми бачимо тіло в срібних відображеннях, у дзеркалах очей інших людей, висловлюємося їхніми мовами, які також приходять ззовні, засмічуємо собі чуття й думки матерією: так воно і росте — «я», «я», «я».

— Але ви зараз кажете, що взагалі нікого не існує!

— Може, і є такі люди… які думають, що існують, і справді існують. Ті, хто в усій своїй єдиноістині замерз. Кристалізована жива істина. Можливо. Але ми, — те, що мова розуміє під словом «ми», — так нажерлися матерією, що остаточним доказом існування вважаємо зв’язок того, що мислить, із тим, що відчуває тіло.

… Може, ви, панно, чули про хірургічні експерименти, коли лікарі розрізають навпіл мозок божевільного? Компаньйон, який вчиться на лікаря, розповідав мені про подібні досліди. Рух скальпеля, і замість одного — два божевільних. Така ото незворушна підстава всієї істини, що будь-який ніж її розітне! Ви намагаєтеся зрозуміти моє «безумство»? Ну то вчиніть gedanken Еxperiment навпаки: антирозріз. Один божевільний — нуль божевільного.

— Ви забираєте ці книжки?

— Те, чого ще не прочитав. А що мені залишається робити у вигнанні?

— Вигнанні?

— Крістінко, дозвольте мені бодай спробувати! — вигукнулося упівголоса. — З паном Щекєльніковим, з людьми з Обсерваторії, зі Стєпаном, за допомогою тунґусів — ми якось це залагодимо. Щонайбільше, дамо йому по голові й витягнемо непритомного, але таки врятуємо життя!

— Покиньте, — тихо відповіла вона. — Ви ж знаєте… така він людина.

Засміялося під носом.

— Так. — Пильно подивилося на неї. — Ви гадаєте, що йому вдасться втекти з міста?

— Ви фаталіст?

— Ні, просто досі всі плани… Ну, скажімо, тунґуси сховають мене в якомусь Богом забутому селищі — на місяць чи два? В Іркутську за цей час усе може обернутися і так і сяк, і навиворіт. Поза Краєм Лютих я роздобув би апарат бездротової телеграфії, але тут… —