Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

цілком припинилася. Навіть вітер кудись видувся з іркутських вулиць, тож великі замети й похилі насипи закрижанілої шуги висотою на три поверхи об’являлися тепер у веселковому сяйві мороскляних ліхтарів нерухомими пам’ятниками, немов хвилі бурхливого океану, раптом затриманого посеред конвульсії; і навіть відповідних барв, тобто морських, зеленувато-блакитних, набув увесь отой нічний краєвид Міста Криги під поливою свіжого снігу. Нерухоме, так, і ще тихе, неймовірно нелюдськи тихе було місто, коли ним їхалося у санях, запряжених трійкою, із паном Щекєльніковим на місці візника, стискаючи крізь рукавицю майже оголеного Ґросмайстера в кишені шуби. Озирнулося у блідо-зелену перспективу Цветистой, покреслену геометричними світінями будинків. Ні живої душі, ні руху живого. — Куди? — запиталося плечі Чинґіза, й слово залунало під зоряним небом гучно, як зойк у церкві. — Під пам’ятник уже? — Три години, пане Ґе, слід перечекати. — О цій порі? Де? — Де ніхто за вами не зазирне, у лігві старих убивць.

Підвальний кабак заводіяк містився одразу на іншому, вузькому боці Анґари, а насправді не булося певним, чи й справді то був уже її інший берег, чи ще самá замерзла річка, в якій, просто в кризі, було вирубано під вугільними складами невисокі льохи, де бродяги й бандиты беспризорные лихих звичаїв просиджували похмурі ночі над мерзенною, найдешевшою горілкою. Сходилося сюди кривими сходами, вирізаними в мерзлоті. Стіни брудно-пéрлово світилися; Черное Сияние вимальовувало на них і на стелі гіпнотичні форми, які помалу клубочилися у кризі, немов чорно-білі тюлені, моржі, кити. Не один злочинник, спившись ущент, бачив у цьому місці об’явлення мамутів і в сонному трансі кидався за ними, б’ючи в стіни лавою чи пляшкою, головою чи кулаком, встромлюючи в них ножі й навіть стріляючи з револьверів. Лід примерзав і відмерзав, і знову примерзав. Тут, показав пан Щекєльніков, червоний слід від пики Шведа-Злоєда; тут — куля Івана Ґріґорьєвіча Кута, званого Довбобовдуром, бо він нападав і грабував вуличних дівок, аби заробити собі на квиток до Золотої Каліфорнії; тут — клапоть шкіри зі щоки покійного Ліпки від Слоїка; а тут — мій зуб. Відтак Чинґіз відгорнув губу й показав один зі своїх мальовничих викришених зубів. Промимрилося вияв поваги. Він гукнув горілки. Хазяїн злочинного кубла підвівся з барлогу, відкрив броньований ларец і вийняв бутлю наполовину замороженого самогону. За пасом козачої шинелі в нього був топірець, довжиною піваршина. — Двері примерзають, — пояснив пан Щекєльніков і висмикнув щербатими зубами корок.

Ковтнулося обережно. Розстібнувши хутро, глянулося на годинник. Перша й сімнадцять хвилин. Про що дві з половиною години зимової ночі говорити із патентованим лиходієм у шинку убивць?

Тут у повітрі стояла смердюча пара, імла, якою пітніли вологі стіни й немиті тіла. Дихалося крізь шарф-маску. Тільки окуляри знялося. В імлі й на пéрлових стінах перетікали невиразні тінисті форми.

— Того японця, якого ви зарізали тоді, під Горчинським…

— Так?

— Я тоді думав, чому ви це зробили. — Засміялося у бороду і шарф. — На що сáме Веліцький вас найняв, скільки заплатив.

— Ви не бачили ясно.

— Ні, — покрутилося головою, — не бачив.

Він вихилив склянку.

— І як то вас вовки ще давно колись не з’їли, таку жертву власної наївности, вибачте.

— Ви мене шкодували.

— Як старий молодого пошкодує, того молодий старому не дарує. Оце, той Ліпко від Слоїка взяв із морозу голодного півдикуна, до халупи пустив, їжі не шкодував, містом під своїм крилом водив. Усі бачили, тільки не Ліпко; казали йому: залиш инородца проклятого, навіть поглянути в очі прямо не здатний. Але Ліпко впертий був чоловік. Тож і дикун якоїсь наступної ночі взяв і зарубав Ліпку, й назад у тайгу голодувати утік.

— Такой характер.

— Ага, такой характер.

Скляночка.

— Ну, ви інший тип, пане Ґе.

— Так?

Він нахилився над неструганою стільницею, зиркнув потаємно, наче у змові убивчій.

— Ви шляхетний поганець, о!

— Ну, кажіть.

— Слухайте, бо хто вижив, той, з Божої волі, мудріший, ніж усі інші сучі сини, що вже по могилах! — Він хухнув тьмітлисто. — Істина така: хер на хер подібний.

… Ходив я стежинами північними під прапором Сибирьхожета й не Сибирьхожета, під командирами тими й іншими, а якось наприкінці весни трапився мені такий хлопець свіжо після европейских шкіл, бліде худе дитинча, призначений до нас головним геодезистом. Ну, пішли ми з паном геодезистом. Одразу ж виявилося, що в мальчишки кров легша, вища, так, шляхетська. Всі дуже з нього потішалися, бо в найпростіших сибірських речах він зеленого поняття не мав, і пóслуху жодного серед людей, і навіть посрати завжди кудись далеко з очей тікав, дуже вже соромився. Мовчун також жорстокий був, бо затинався раптово, й цілими днями ні слова; тільки що пару чисел крізь зуби процідить. Ну, зайшли ми отак під Якутськ, уже з двома нещасними, сильно обмороженими, половину оленів вовки з’їли; там ми мали зійтися з основною експедицією компанії. Ну, табір, щоправда, стоїть, але ущент сплюндрований, а люди постріляні на снігу лежать, уже присипані снігом, тоже обгризені. Якісь бродяги знайшли їх раніше. Але до Якутська ще понад двісті вёрст, а тут рештки спирту, жратвы теж дещиця зосталася, тварини падають, і нова буря насувається. Руководитель наш головний побачив в чем дело, й тільки сплюнув: тільки ми й бачили його й трьох наших найкращих північних оленів. Еге ж, думаю собі, ханá панові Щекєльнікову. Й тоді той хлопчак-геодезист вийняв наґана, націлив на молодшого руководителя й каже таке: він мене до міста проведе, ми візьмемо один запряг, ви заріжте останнього найслабшого оленя й облаштуйтеся тут із рештою обладнання, щоби пережити завірюху, а я повернуся з допомогою. Узяв і поїхав. А через тиждень повернувся з припасами, й так урятував нас усіх.

— Ну й?

Пан Щекєльніков подивився симетрично.

— Нічого. Хер на хер подібний.

— Пфх! Оповідки про сибірських героев для піднесення духу!

Він погрозив пальцем у рукавиці. Вищирилося з-за шарфа.

— Коли ж більша честь для кубла старих преступников и кустарей, — сказав він, — бо шулер, контрабандист, скупник краденого, бандит, може якийсь заколотник, але ніколи тут не пив убивця генерал-губернатора й особистий ворог Батюшки Царя!

Бо так чи інак, невчинене правдивіше від учиненого. Не важливо, що вдалося змінити в ладі матерії — рука, нога, рука, нога, рука, нога, аж до могили, — важливо, якою людиною замерз. У чому проявляєшся більше: в істині матерії чи в її