Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
Підніс склянку.
— За наших ворогів!
— За ворогів! Хай їм чёрт дупи олією мастить!
Відтак розбилося склянку об стіну. Уламки вгризлися у мерзлоту. Заростуть кригою, увійдуть у чорно-біле тло, на вічну речову пам’ять. Ось тут: горілка Сина Мороза.
До пам’ятника Александру III тунґуси прибули задовго до призначеного часу; коли приїхалося туди за чверть четверта, вони вже чекали біля низьких продовгуватих саней, важко навантажених, запряжених чотирма оленями. Сани із широкими гнучкими полоззями й притиснутим до землі центром ваги: призначені були не для іркутських доріг, а для забайкальського бездоріжжя. Із квапливого шварґотіння Тіґрія Етматовa й обох його побратимів утямилося тільки, що покинули вони Обсерваторію не без проблем, змушені були вдатися до бійки навкулачки. З ким вони побилися — з Теслою? З козаками Шульца? З царським військом, уже присланим князем Блуцьким? Світіні виблискували довгі й гострі форми, цар Алєксандр на пам’ятнику стояв у вояцькій позі, в мундирі й зі шпагою, над масивною скульптурою двоголового орла, хижо вигнутого до жертв унизу. Етматов підстрибував на місці, дуже схвильований. Піднялося голову, але обличчя статуї вже не вдалося побачити.
Тим часом імла заснувала місто, як більмо старече око. Мороз тримався сорочий, тобто добряче понад сорок градусів, може вже навіть ближче до мінус сімдесяти о цій порі ночі. У тунґусів, загорнутих у шкури, хутра й ганчірки аж до вузенької щілини для очей, миттю заморозило горлянки, тож після кашлю й надламаного хрипіння вони зійшли до пильного мовчання. Тварини парували кутастими хмарами тіні. Сніг хрустів під ногами, наче уламки скла, тобто дуже голосно в цій порожній біло-веселковобарвній нескінченності. Імла — найщільніша вершкова, киселева імла — щільно заклеювала майдани, бульвари, проспекти, аж до вершин найвищих кам’яниць. Навіть хребет лютого, який вимерзав тут неподалік на Анґарі в напрямку Конного Острова, годі було побачити. Поховалися також, мабуть, буряти-глашатаи, тож імлисту тишу не каламутив пульс їхніх шаманських бубнів. Крізь імлу просочувалися тільки калейдоскопічні повені барв із мороскляних ліхтарів — і вугляні симфонії з піднебесного оргáну Чорного Сяйва.
Показалося жестами, щоб спочатку виїхати безпечно з міста, й тоді зайнятися перевантаженням і розподілом багажу. — Ila? — прохарчав Тіґрій і добряче розхрипівся; хриплячи, він махав короткими руками в усі сторони світу, тож кидав мерехтливі тіні в монументальній світіні Алєксандра III. Зрозумілося, що він запитує, куди йому з міста рушати. Підвелося у санях позаду пана Щекєльнікова, роззирнулося по білості нічнобарвній. Насправді… Насправді…
Імла стишила їхні звуки, аж поки вони не виїхали на майдан, і тоді раптом вивільнила їх усі враз: копита на снігу, скрипіння упряжі, клацання замків рушниць, хрипке дихання тварин і короткі вояцькі команди. Пан Щекєльніков, не роздумуючи, вперіщив коренника, сани рвонули, полетілося на багаж. Виборсавшись із м’яких клунків, побачилося понад спинкою сидіння, що з веселкової імли виринають силуети півтузіні вершників — наче духів, виплюнутих з глибин примарних випарів. Ті самі барви пропливали й по імлі, й по снігу, й по конях і солдатах, тільки що значно хуткіше стікали в них і витікали з їхніх конкретних абрисів. Але й це не був, урешті-решт, жоден хуткий, рвучкий, військовий рух; усе рухалося у якомусь особливому згущенні, сповільненні, як… як… як тіні мамутів на стінах підрічкового кубла убийц. Може, й не слід було пити горілку з Чинґізом… Міцно вчепилося у розколисані сани, пан Щекєльніков обкладав коней батогом. Імлобарвні гусари скакали в нічній тиші напівступою, а попереду високий офіцер із оголеною мерехтливою шаблею. Упізналося його, попри щільно обв’язане шарфом обличчя так, що навіть кінчик вуса не стирчав; упізналося його завдяки тіні й світіні, така була очевидність.
Два вершники відокремилися, переслідуючи сани тунґусів, які звернули тим часом із Головної на Урицького. Солдати кричали на дикунів, щоб ті зупинилися, але голоси швидко поглинула імла. Капітан Фретт не кричав. Веселкові силуети гусарів більшали щосекунди. Один із них притримав коня, підвівся у стременах, — ліхтар забарвив товсте опудало, схоже на незугарну ляльку із дулом, що стирчало з голови, більше подібної до Пєґнарових ґолемів, — затрималося дихання, але постріл не пролунав. Вояк сховав ґвинтівку назад і вихопив шаблю. Ось усі вже вихопили шаблі — байкальські гусари, крижані, йдуть в атаку, тнучи й топчучи кіньми, коли мороз блокує замки вогнепальної зброї. Пан Щекєльніков хльоснув батогом. Це нічого не дасть, наздоженуть умить. Цілився — значит, хочуть убити на місці. Капітан Фретт отримав від князя наказ, як від самого царя святого, й виконає до йоти, а яку правду князь Блуцький-Осєй пізнав про Бенедикта Ґерославського, добре відомо. А, отже В, отже C, отже D. Підскочилося до Чинґіза, показалося уліво — він звернув із бульвару в поперечну вулицю на схід. Відразу за рогом кинулося із саней у сніг.
Не підвелося, не тікалося — немає часу. Як уже впалося у високий сніг, так і лежалося; він одразу ж запався і заламався, присипавши з головою. Щільно загорнутим у шубу й шарфи, навіть не відчувалося якогось значного холоду. Наче крізь віск і пух чулося важкий галоп запрягу; шість вдихів — і він розчинився в імлі. Порахувалося ще двадцять вдихів — і почалося викопуватися зі сніжного валу.
Підвівшись на ноги, негайно собі відступилося під мур кам’яниці. Тільки тоді втямилося, що втекти не вдасться, — неможливо загубити погоню на вулицях Міста Криги, — адже бачилося тут минуле, тобто небуття. У калейдоскопічній вершковій імлі, вщент промерзлій, кожен рух, переміщений об’єкт залишав пробиті тунелі не-імли, пустки в імлі, наче гострим ножем витяті коридори, що складалися з усіх бывших існувань об’єкта. Відступаючи від заметів до стіни, потягнулося смугу небуття із висотою і шириною людини: виразно існуючий абрис небуття. Махнулося рукою. Змах повис в імлі, й висить, і висітиме далі — поки не повернеться з-над Байкалу до Іркутська вітер, себто точно до світанку.
Як утекти, коли минуле тягнеться за тобою неґативом кожної минулої миті? Від гусарів також залишилися великі пасажі не-імли, пробиті посеред вулиці, які повертали за ріг на бульвар понад річкою.
Так й увійшлося у не-коні й побіглося підтюпцем у них назад до пам’ятника Алєксандру III.
Однак уже через кілька кроків мусилося сповільнитися до кульгавої прогулянки: кожен швидший вдих різав горло й легені на шматки. Морозу не здолаєш: у Краї Лютих можна дізнатися про температуру завдяки тому, як люди ходять вулицями (й чи взагалі ходять тими вулицями). Виключені будь-які енерґійні рухи, які змушують тіло до раптових ривків: вже сам одяг — товстий,
