Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

зав’язали усього в хутра, наче немовля. У вузькій щілині підстрибувало зоряне небо й веселкова імла. Втратилося свідомість і до свідомости повернулося: знову й знову. Сани сунули дедалі швидше, чулося шурхіт льоду під полозами й покрикування візників — польська мова, мова із польським звучанням. Раз майнуло над щілиною заросле обличчя, показало щербату усмішку. Мені спробувалося вищиритися у відповідь, але тільки вкусилося губу й язик. Дрож більше нагадувала епілептичний напад, полум’яна кислота текла жилами, кати здирали шкіру з м’язів, рвали тіло на шматки, товкли кості й вливали в них замість кісткового мозку розтоплений свинець. Хотілося сказати усміхнутому бороданеві, що все розуміється — лампа, опівночі тьмічка, Пілсудський також прагне виграти свою Історію на смерти генерал-губернатора, — але він прудко встромив до відкритого рота шмат тваринного жиру й не сказалося нічого. На небі Черное Сияние заслонювало й відслонювало байкальські сузір’я. Не бачилося жодних дахів, ліхтарів, веселок від мороскляних ламп. Тільки одну й другу щогли з трупами. Японці вже розслабилися й голосно реготали з бравих солдатських жартів. Сльози болю застигали в очах. Ніщо, ніщо не пішло за планом. Не знайдеться батька, не розморозиться батька, не виправиться Історію; ні за що, ні за що віддалося панну Єлену. Жуючи сиру солонину, замороженим покидалося Місто Криги.

Розділ дев’ятий

Про душу заморозницьку

Він розкладав пасьянс.

— Я так припустив, що коли мені цей пасьянс вдасться, то буду диктатором Польщі.

Сілося на лаві, притиснутій до іншого боку столу, загорнулося у шкуру північного оленя. Велика піч, по-султанському розперта на чверть хати, добряче нагріла покій, але мороз міцно сидить у кістках. Свої старі кістки грів на тій печі величезний чабанський собака-роздирака, який уже майже очисьок не розплющував; що на нюх зі світу сприйме, то стільки ще присутній у цьому світі. Коли проходилося повз двері кухні, де сидять за шаньгами із сиром пан Кшиштоф й інший японець, собака підняв голову й покрутив нею поволі, керуючись вказівками носа, сліпий. Усілося, знову загорнулося у шкуру, вийнялося тютюн і цигарковий папір, помалу скрутилося цигарку. Ранкове сонце падає з-за плеча, не треба мружити очей. Але мружив очі під кошлатими зрослими сивими бровами він, укладач пасьянсу.

Бо за вікном білої горницы — ліворуч, понад плечем, — там поля сліпучого снігу, там блакитно-ясна гладінь, наче з акварельної мініатюри, а далі бір хвойно-кедровий, високий, густий, не цілком ковдрою кришталевого пуху затягнутий, бо спершу чорнота затінених стовбурів, а далі — плоскогір’я крижаних крон. Можна б надійно ним ходити, і тварини там шмигають, вивірки, нечисленні соболі: зауважувалося їх знову й знову на шляху з Іркутська, на тлі неба. Й так воно йде — білість, чорнота, білість — угору, майже до Сонця, по усіх стоках стрімких гір, увінчаних на півдні шпичастими піками. Крізь віконце видно утворення з трьох верховіть — там розміщена варта японців, вони спостерігають у лорнет за околицями й виблискують попередження про чужих мандрівників. Уночі палять вогні на вершинах. Сигнальний ланцюг тягнеться навколо на добрих кількадесят вёрст. Тунка — це природна фортеця. Одна карколомна стежка на схід, одна — на захід. По-іншому не дійдеш: гори, гори, засніжені, закрижанілі ліси, а в них тільки таємні шляхи мисливців. Омріяна криївка для антидержавних повстанців.

Учора вийшлося на прогулянку в товаристві пана Кшиштофа, якого кличуть Один, тобто Одинка. Він аж ніяк не посідає першої позиції у Японському Леґіоні, а прізвисько його виникло через перекривлену шию. Себто, мабуть, він справді скрутив собі в’язи, й таким уже залишився: поламаний, звихнутий униз й убік, перекривлений до плеча, тож у профіль, а вже напевно у світінях під Чорним Сяйвом пан Кшиштоф (зроду високий і стрункий, як береза) вимальовувався в óбразі цифри один: тут корпус вузький, прямий, а тут — шия і голова під гострим кутом до землі хиляться. Так він і ходив, у землю вдивляючись, на квінту від ключиці носа опустивши. Спиталося його, що саме з ним трапилося — чи в якійсь військовій пригоді зазнав контузії? Один тільки меланхолійно зітхнув, усю життєву оповідь у цьому зітханні умістивши. Так пізнається людей, безпечних від словесних оман. Видихнулося повітря з легенів у так само щирій відповіді, а потьміт забарвив пару на вкритих памороззю губах.

Дихалося сибірським повітрям, дихалося морозом відкритої Азії, дихалося глибоко, як у відпустці, прописаній лікарями на високогірному курорті. Іншим було тут життя, іншим світло, небо, барви, по-іншому ковзав по крижаній лазурі час. Слушно казав редактор Вулькевич: там, в Іркутську, живеться за годинником із хвилинною стрілкою, у якійсь пристрасній напрузі, — хвилина минулася, отже хвилину втрачено — можна більше, можна швидше, треба швидше! Заробити? Зробити, зробити! Це, оте, будь-що — аби вирватися з бездіяльности, аби додати успіх до успіху. Бездіяльність є найбільшим гріхом. У місті, а тим паче в такому місті, — людина є тим, що робить, тим, що зробила. Шляхтичі тікають на село не тому, що мають там маєтки й душі селянські під феодальною владою, а тому, що там вони чуються більшими. Що б зробив чи не зробив пан князь, він не перестане бути князем. Натомість місто, місто промислове, торговельне, банкове, — воно є стихією Шульців світу сього.

— Може, маєте новини про губернатора? Як перехилилася влада в Іркутську?

— Нічого нового не надійшло, пане Бенедикте, — сказав Один. — Ми останні з міста приїхали, потім нічого, тиша.

Тиша над полями, тиша над лісами. Якщо немає тут звуків відмірювання секунд і хвилин, то й не шкода тих секунд і хвилин, котрі минаються непоміченими. У місті вже б велика нетерплячка охопила людину, вже б вона до думки, до дії, до якоїсь жорстокої необхідности учепилася. А тут — вийшлося на поля, пройшлося по свіжій білости між хатинами, провалюючись по коліна в грузькому снігу, стежку четверну, реґулярну в ньому протоптуючи, поблукалося на морозному, кришталевому повітрі… А навіщо? А для того, щоби ходити, щоби дихати. Котра година? Не дивиться на годинник. Який день? Понеділок або вівторок, двадцять четвертого або двадцять п’ятого листопада. Або двадцять шостого. Якось так. Приблизно. Більш-менш.

Оскільки покинулося поселення, з-поміж хат і скелетів старих юрт вийшовши, піднялося на перший пагорб біля лісу, щоби помилуватися краєвидом, котрий відкрився перед очима, гостро виблискуючи на сонці. Спираючись на палицю, піднеслося вгору мороскляні окуляри. Один, два, три, шість, тузінь і ще два дими — зі стількох коминів чорніє у небо знак. До