Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

приходу Криги Тунка налічувала понад сто сімей, не беручи до уваги проїжджих бурятів; тепер тут, мабуть, мешкає більше японців Пілсудського, ніж старих поселенців. Були дві церкви, дерев’яна й мурована, були два товарні склади для степовиків бурятських, монгольських… Тепер лише сніг і крига, й мерзлота. Чим мали б люди тут прогодуватися? Колись жили завдяки рибальству, полюванню, розводили худобу, хайнаків, сарликів та овець. Але бурульками тварин не прогодуєш. В Зимі вмирає й рільництво. Пан Кшиштоф, закуривши люльку, так само спираючись на мисливський ціпок, оповідав, що подібно виглядає увесь Байкальський Край. Він, указуючи у світлі морозу-сонця, де стояли улуси бурятських юрт, розповідав про життя Літа, про тогочасні звичаї. Завжди заходилося до талу бурятів, до талів найстарішого поганського роду, де частували саламатом зі сметани й тарасуном, який гнали з коров’ячого й кобилячого молока, він дуже квасний на смак, але б’є у голову притьмом… А хто нині залишився? Недобитки якісь, погляньте, пане Бенедикте, бо така ж доля по всіх селах і місцинах сибірських, чи давніх, тубільних, чи поселеннях вісімнадцятого століття, чи найновіших, на столипінському праві заселених бідняками з-за Уралу. Те, що колись становило великий і головний промисел Сибіру, — природа, пане Бенедикте, природа, плоди тайги й землі, дари вод, — із цього тепер майже ніхто не проживе. Сибір славиться важкою промисловістю, крижлізною, тунґетитовою. Мешканці Краю Лютих переселяються з провінції до міст, надто до Іркутська. Харчі привозять довгими потягами, а в інший бік вивозять скарби Зимного Ніколаєвська. Перевернулося усе, з ніг на голову стало. (Так каже пан Один, поглядаючи опущеними м’якими вологими очима на груди). Обернулася Історія, і треба б її назад на старі фундаменти поставити.

— Не вірте у те, що вам товариш Віктор наговорив, — сказалося йому на це. — Ніхто не має такої магічної сили над Історією.

— О, то це неправда, що ви із Шульцом-Зимовим про добру Відлигу домовилися?

«Домовилися про Відлигу!» Зітхнулося. Він похитав звішеною головою. Вот и весь сказ.

Тиша над полями, тиша над лісами. Не чутно, скажімо, птахів. Відлетіли всі? Загинули від безугавного морозу? Увійшлося на просіку, яка провадила від переправи через Іркут. Іркут впадає в Анґару одразу біля Іркутська, й перші кілька вёрст від міста японці їхали власне широкою річкою (до Року Лютих вона також замерзала принаймні на сім місяців, перетворюючись на зручний зимняк). У них там був ар’єрґард, по-військовому заздалегідь приготований, коні й олені запасні, там вичекалося на решту загону. Потім, однак, їхалося день і другий лісами, тісними алеями між деревами, тож однаково добре можна було кружляти замкнутою петлею, — може й кружлялося, — була тільки тайга, тайга, тайга: біла заморожена тиша.

Кедр, модрина, піхта, сосна, береза закрижанілі, присипані снігом, укриті бурульками, — то ж ліс, але такий ліс, наче вже на чверть переміни до краєвиду світу лютих перетягнутий. Бракувало не тільки птахів, бракувало будь-якого руху. Дерева не ворушаться, не гойдають гілками, не нахиляють крон. Ідеться тайгою, немов мереживним витвором геологічних формацій. Це природа — але найдальша людині, найменшою мірою назначена життям. Зупинилося, озирнулося на вервечку слідів ніг і ціпків, немов блідих літер, виписаних на чистенькому аркуші після щонічних опадів. Тунка та її дими зникли за масивом бору. Тиша, тиша, нерухомість, білість, мороз. Відгорнулося шарф з підборіддя, набралося повітря у груди, як воду з ополонки в цебро набирають, — і хлюпнулося у тайгу спіненим голосом. Один вислухав затяжний крик, сперши підборіддя на кожусі, із поблажливою міною. Повернулося слабке відлуння. Відкашлялося, витерлося рота рукавицею. Мабуть, тут усі кричать.

Насправді ж зовсім не відчулося Сибіру упродовж цих місяців в Іркутську, не чулося, що живеться у Сибіру, — місто є місто, Зима є Зима — тільки тепер, ставши в самотній мізерності на широкій палітрі тайги, хоча й замкнутій зусібіч горами, проте все одно безмежній у своїй азіатській величі, під іще ширшим небом, під гладким монгольським писком неба, приклеєного до землі, під скісним Сонцем… Сибір. Тільки тепер. Скільки слів загалом сказалося до пана Одина після виходу з хати? Може, три тузіні.

Уколов у серце перший протобіль отієї «задушливої сибірської хвороби», про яку намагався розповісти в експресі Філімон Романовіч Зєйцов — як то вони зустрілися з Сєрґєєм Андрєєвічем Ачуховим, як упізнали один одного без слів, порозумілися поза мовою другого ґатунку… Тут, біля підніжжя Азії, у долюдській природі. В тиші. Бо зазвичай людина мовить слово, й уже половина уваги марнується у неї — в того, ким вона є, — на істинне чи хибне значення цього слова. Більш працьовиті базіки здатні майже цілком стерти себе з існування повінню слів, яку розливають хвилина за хвилиною, сенс за сенсом. Але спробуй зректися буття у цій тиші океану білої тайги, спробуй выговориться до нуля під небом мамутів!.. Крокувалося з паном Кшиштофом у товариському мовчанні.

Стара хата серед лісу, спершу мабуть криївка контрабандистов, які переправляли за Байкал криваве золото, ховалася за віковими кедрами, за сто кроків від просіки. Тунґуси мали приказ не вистромляти носа, щоби не потрапити на очі бурятам із Тунки, з цього б зробився зовсім даремний нині скандал. На другому боці Іркута стоять — японці показали їх ще по дорозі з міста — тут кургани на могилах героїв якоїсь давньої монголо-російсько-бурятської війни. Чи ведуть через Тунку Шляхи Мамутів? Леґіонери знизували плечима, хитали головами. Вночі, при світлі лоєвої свічки, в ритмі добре накрученого дзиґаря, викладалося на неструганій дошці ворожбитський пасьянс — безрезультатно.

Сани стояли за хатою, оленів сховали під тимчасовий навіс. На лаві на веранді, із квадратною головою, спертою на вкриту бурульками огорожку з балясин, сидів на погожому морозі пан Щекєльніков. Сілося поруч. Один пішов зазирнути до инородцев. Пан Щекєльніков підняв повіку, поправив пов’язку, поправив шаль, опустив повіку. Спітнілося дорогою з Тунки, втомилося, що аж дух запирало, горло перехоплювало; ледве вдалося глибоке дихання відновити, втома добряче охопила тіло. Слабкість після замороження ще не вийшла цілком із організму. Сиділося, поволі дихаючи, зігнувшись до колін. Пан Щекєльніков підняв обличчя до неба, повернувся на лавці, як рослина на грядці, що до сонця тягнеться. Відкашлявшись, повернулося до спокійнішого ритму дихання. Біле світло морозу поколювало зіниці. На бурульках мерехтіли кришталеві веселки. Одна бліда хмарина вклеїлася на небосхилі — показалося панові Щекєльнікову ту хмарину простягнутою рукою. Пан Щекєльніков показав на закрижанілі крони дерев — шмиг-шмиг, біло-чорна куля хутра прослизнула поміж гілок, виснажений горностай, останній мабуть. Насунулося знову на носа мороскляні окуляри, яскравість розлилася