Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

Випросталося.

— Коли ви вийшли — Молот бив?

Вона відкрила рота й проковтнула очевидність: їй затьмідилося в очах.

— Так, — сказала вона.

Хутко перетасувалося карти й, далі тасуючи, почалося викладати їх на ліжку рядками.

— Добре. Напишу вам процедуру для доктора. Не знаю, як далеко він сягає Шляхами Мамутів, але доти, доки зможе, нехай б’є.

Сівши за столом, написалося кілька фраз латиною. Mademoiselle сумлінно сховала листок. Вона супилася, приглядаючись, як збирається з ліжка карти.

— Жарт? Ви кепкуєте.

— Oh, c’est rien. Подарунок від неіснуючого приятеля. — Знизалося плечима. — Маленькі хитрощі розуму, панно Крістіно, я ж вам розповідав, як ошукує нас пам’ять втілених гороскопів. Прочитаєш тисячу, запам’ятаєш той один, який збувся. — Потрусилося коробочкою із колодою карт П’ятніка. — Пророцтво! — пирхнулося із сарказмом. — Дар долі!

Танець, кулі для Ґросмайстера, карти з рук удови Вельц — вони приваблюють увагу, бо можуть легко вказати на суперечності минулого й минулого, все в одній пам’яті; але скільки подібних деталей (або й не деталей, а загалом ключових подій), походячи з-поза замороженої Історії, зовсім непомітно вдають Правду? З-поза зими, з-поза Криги — Варшава? Вількувка? батько, мати? Бронек, Емілька, панна Юлія? Було? Не було? Так или иначе, всё это ложь.

Щасливі народжені на землі лютих! Вони не мусять пам’ятати, не мусять знати правду — в о н и с а м і п р а в д а. Кажуть: «Замерзло». Але хто каже? Уроджені лютовці не знатимуть такого изречения. У кращому разі — «розтануло».

Годинник пробив північ. Подумалося про лампу й тьмічку — чи варто? Щось промайнуло в щілині в дверях: Мацюсь підглядав, приліпившись носиком до рами. Насварилося на нього пальцем. Туп-туп-туп, утік.

Запалилося тьмічку, виставилося її на підвіконня замість лампи; після заслонення завіс у кімнаті роз’яснилося.

Mademoiselle Крістіна вмиг вловила й цю очевидність.

— Хто це знову?

— Японці Пілсудського. Я мав з ними домовленість, що вони вас безпечно вивезуть. Я вам не казав?

— Ви й справді вмерзли в усе це з чоботами.

— Ба! Але якби вони, однак…

— Я так не зумію, пане Бенедикте, це ви математик. — Вона встромила руки в шубу, підвелася. — Мушу повертатися до Ніколи. Ви не вигадаєте знову якоїсь дурниці, як тільки я вийду?

Показалося на багаж.

— Замерзло. Четверта під пам’ятником імператору Алєксандру.

— Добре. Бо мені вже здалося, що ви й не думаєте рятуватися, — зітхнула вона.

Далі відбулися три коротких кроки й короткий поцілунок у зарослу щоку.

— А що ж це було? — здивувалося.

— Мій подарунок! На день народження! Пана Бенедикта! — гукала вона з-за порогу, вже уґвинчена в торнадо темного хутра й світлої коси, поспіхом тікаючи тим самим шляхом крізь покої, коридори, сходи, крізь деренчливий будинок.

Камердинер зніс багаж у сіни. (Всього було шість клунків і валіза — мабуть, встигнулося тут, однак, обрости міщанськими благами). Пан Щекєльніков уже спав; здоровані його розбудили. Він вийшов похмурий, як кат після перепою. Відвівши його убік, розповілося йому простими словами що і як.

— Тобто шановний пан дав команду заколоти генерал-губернатора.

Не підтвердилося. Не заперечилося.

— Ага, — покивав він головою. — Ну, так. Ну, так.

Він так само добре міг би вдарити себе кулачиськом у ведмежі груди й ревнути: «Замерзло!» Отож, зовсім не потрібно Чорного Сяйва у небі, не потрібно густої тьмідини між людиною і людиною; тим паче не потрібно вбирати цьогó в незґрабні слова мови другого ґатунку, шукати метафори, наближення. Дивишся і знаєш. Цієї миті вперше розумілося усю єдиноістину без складних операцій у Математиці Характеру, самим лише тваринним інстинктом — чуттям правди, — яким так послуговуються люди покрою доктора Мишлівського чи одноокого Єрофєя. Тож не дивно, що на питання, які відчайдушно вигукувалося над порожньою могилою, мартинівець відповідав лише мовчанкою і символічним жестом. Адже що тут можна пояснити? Що одна людина вважає, що істина така, а друга — що зовсім інша? Дитина Літа втямить із того: що ж, розбіжність поглядів. Але ж — і це очевидно — істина одна, тверда, як діамант, надійна — як двічі два чотири.

Це лише помпа Котарбінського все перемішувала, вивертала, затемнювала, хибувала.

— Імператор, — сказалося.

— Імператор. Ну, гарна історія. — Він подивився ящериним оком. — Я вже вам казав, ваш час настав, пане Ґе.

— Пора.

— То як?

— Четверта, бульвар над Анґарою.

Він простягнув квадратну лапу, міцно її потислося.

— Ну, нема чого тут довше чёрта спокушати.

І пішов запрягати санки.

Зналося: Чинґіз Щекєльніков.

Повернулося нагору, щоби попрощатися з Веліцькими. Пан Юше тим часом пішов до іншого дому панікувати в товаристві, також знову вислизнула панна Марта. Пйотрусь заснув в обіймах пана Войслава, перевісившись йому через могутнє плече, вчепившись пальчиками в батькову бороду. Войслав підвівся, щоби попрощатися, не будячи малюка, з хлопчиною на грудях; не кажучи ні слова, він простягнув руку. Пйотрусь поворушився крізь сон, коли струснулося правицю пана Веліцького: поворухнувся, скрикнув і поклав собі в рот великого пальця. Мацюсь і Міхася, навпаки, позирали з-під столу, крізь великі вічка в мереживній скатертині.

Пані Галіна принесла з кухні теплу випічку, загорнуту в пахучу лляну тканину. Подякувалося упівголоса, поцілувалося руку, притрушену борошном. Вона імпульсивно сердечно обійняла, притиснувши нахилену голову до грудей. Зворушення увійшло в горло, дражнячи горлянку й зволожуючи очі. Зблиснуло в голові незамерзле минуле: княгиня Блуцька в Транссибірському експресі, оте зворушення.

— Далі за батьком? — Прошепотіла пані Веліцька. — Чому б вам радше не пошукати матері?

— Вибачте, — відкашлялося. — Я не повинен був наражати вас і дітей на ризик. Я знаю… не до такої родини, не до такого дому. Ви були надто добрі до мене. Мені ніколи нічого кращого… тільки…

— Так, так, так.

Бачилося: Галіна Веліцька.

Вона поблагословила, накресливши знак хреста на чолі й на грудях. З теплим пакунком під пахвою хутко повернулося до дверей. Старий Ґжеґож подав шубу, шапку, шарфи. Туп-туп-туп позаду. Подивилося крізь мороскляні окуляри. На порозі стояли Мацюсь і Міхася, очка округлі, ротики скривлені підківками.

— Дядечко повернеться, — сказалося, натягуючи рукавиці. — Повернеться, повернеться.

Але це були діти Зими, вроджені лютовці. Вони відвернулися від брехні й утекли в сльозах.

Пан Щекєльніков погасив лампи на санях. Сніговиця