Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

Він подав іншу цигарку, вже запалену. Взялося її тремтячою рукою.

— Бо якщо навіть тут незмога покластися на розум, на логічні необхідності… — затягнулося, — то що залишається? Ворожити зі світіней, із паморозі? Стояти під Чорним Сяйвом як сонный раб?

— Я вас заберу, — повторив він. — Я і так мушу тікати із міста. Стягую людей, перечекаємо. Я звільнився з фірми. Поворушіть кістками! Я не повинен був сюди взагалі приходити; оцініть, що я до певної міри чуюся винуватим, хоча в мене ж не було жодних лихих намірів. Але я тут більше не стирчатиму. Ну! Я не обіцяю вигод, — але принаймні ви будете в безпеці!

У безпеці!

Відштовхнулося руку Поченґла.

— Залиште мене, будь ласка, у спокої.

Ображений, він замахав рукавицями в диму.

— У чому знову справа? Чому ви таким колючим зробилися? Справжній мармуровий їжак, клянуся Богом!

Щиглем відкинулося недокурену цигарку йому в шубу. Він інстинктивно відсахнувся.

— Якщо я опинився у пастці, то мушу за безцінь вдячність продавати? — Підвелося. Не булося вищим, ніж Поченґло, але принаймні вирвалося з пози безпорадности й пригнічення. Поченґло зробив ще один крок назад. — Приятель! — прогарчалося з ядучою зневагою. — Конфідент! Рука допомоги!

Областник витріщився.

— Який ґедзь вас укусив!

— Ну, йдіть уже, йдіть, святкуйте своє Свободославие!

Він закліпав, густий потьміт потік йому по обличчі. Зітхнувши, він зробив перед обличчям м’який рух голою долонею, наче знімаючи собі з дихання липку тьмідину.

— Розумію, — підсумував він. — Ви мені ніколи не подаруєте, що її так відпустили.

Пробило десяту. Пішлося до спальні, затяглося фіранку й на підвіконні вікна, що виходило на Анґару, між тканиною і моросклом поставилося запалену гасову лампу. Загасилося інші світильники в покої. Сніговиця наче стала трохи лагіднішою, на річці можна було тепер побачити більше світелок саней, нічне небо зблискувало чистішими барвами чорноти.

Тьмяна форма пропливла кімнатою, ковзнула між стіп — котисько. Піднялося його, повернулося до вітальні. Тварина тулилася до сорочки, терлася головою до грудей. Що на нього знову найшло? Поклалося його біля каміна поруч зі старою Веліцькою, котра тихо похропувала. Але він одразу ж підійшов під столом, накручуючи вісімку навколо ніг, і видерся на коліна, ледве вмостилося у кріслі під годинником.

Тільки заспаний Мацюсь його прогнав, аби самому зайняти місце котиська, позіхаючи, потягуючись й вкриваючись, — але ні, він не повернеться до ліжечка. Всі діти попрокидалися, може через гучні голоси дорослих, може від загального шуму й галасу безперервного руху, а може, якимось менш очевидним чином їм перепала частина напруженості, що вже пронизувала все господарство, ота атмосфера вичікування на неминучу звістку, велику й страшну. Панна Марта, поспіхом загорнувшись в хустки й шалі, майнула до сусідів зі старого чиновничьего роду, що за дві кам’яниці далі: вона повернулася з новинами про такі ж неясні тривоги. Там переглядалося старі папери в секретерах і ховалося золото. Не сказалося нікому про новину, яку приніс директор Поченґло, про той рекомендаційний лист на ешафот. Тим часом прибув пан Юше з іншими неприємними чутками. Отож, єврейські банкіри свої сім’ї і багатства ночами пакували й цілком виразно намірялися чимдуж тікати з Іркутська. Пан Войслав, насадивши на носа срібне pince-nez, писав за столом листа за листом, посилаючи їх навсібіч містом навіть із наймолодшими козачками. Прислуга шастала салоном туди й сюди з чаем, з кавою, з настоянкою, з тістечками чи вечірнім бутербродом для гостя. Андрєй Юше походжав по рипучому паркеті, вимахуючи довгими руками. Що ж це буде! Що ж це буде! Може, й мудріше утекти на якийсь час, сховати еврейскую голову від влади. А як ви думаєте, пане Веліцький, ви залишаєтеся? Пан Войслав писав листи, Міхася, згорнувшись у клубочок у нього на колінах, дмухала йому з-під руки на помережаний чорнилом папір і підсувала свіжі аркуші, дуже переймаючись своєю функцією молодшого канцеляриста. Юше відтак причепився до Модеста Павловіча. А ви, мудрий чоловіче, що ви скажете? Чого ви чекаєте? Де взагалі слід сидіти в таку ніч, мабуть не тут, правда ж? Адвокат Кузьмєнцев забулькотів у бороду, зиркаючи на пана Юше з-під брів. Власне тут я чекаю, сказав він, чи генерал-губернатор віддасть Богові душу, чи при житті й владі залишиться.

Прокинулася стара Веліцька; обгорнувши довкола артритного пальця нитку для гаптування, немов вервицю, вона заходилася проказувати у вогонь тривожну молитву. — Omnem spem et consolationem meam, omnes angustias et miserias meas… — Великий дзиґар цокав над головою, цифри калатали в голові. Сиділося мовчки, погладжуючи Мацюсеві розкуйовджену чуприну, й насолоджувалося тим солоним задоволенням — наче шляхетним усвідомленням пережитої зради, — що, отож, зовсім мені не боїться, не тремтиться при кожному грюканні дверей і тупанні ніг прислуги, не чекається у напрузі вторгнення жандармів. Прийдуть — то прийдуть; не прийдуть — то не прийдуть. Знову — це була одна з таких митей — подумалося про панну Юлію. Панна Юлія, батько — жодну із цих фіґур пам’яти не змоглося уявити собі тремтячою від страху перед невизначеним майбутнім. Поразка — то поразка: що ж, сталося, тепер ідемо на каторгу або вистрибуємо з вікна. Те, чого не існує — минуле, майбутнє, — над ним немає жодної влади. Ніхто їх не присоромить. Вони безстрашні — але чого таки бояться передусім? Хіба що себе. Обоє будували великі плани — про незалежну Польщу, про зручне життя, — які не з їхньої вини не збулися. (А чия то була провина?) Дзиґар пробив одинадцяту. Опівночі треба замінити у вікні лампу на тьмічку. Може, японці зауважать знак; може, встигнуть улаштувати втечу. А може, й ні.

— Буде ліворуція? — допитується Мацюсь, перевернувшись клубочком на інший бік. (Ліворуція сниться йому якимось Пєґнаровим драконом, який пожирає людей, рублі й забавки, а породжує лише сонных рабов). Прийде сьогодні? Не революція, ні. Це інша казка, королівська. Казку, казку дядечко розповість! — негайно просить він. Тож розповідається казку — про старого короля, котрий, схоплений ворогами, удався до забороненого відьмацького знання й утік від земних переслідувань у підземні краї, до Оберненого Світу, де чорне Сонце із поламаним промінням морозить пасовища заліза, якими галопують мамути, а духи годуються тінями життя, допоки не зберуть із них досить сили, щоби вибитися до горішнього світу, поміж синів і дочок Тіла. Король, зійшовши до мамутів, сам віддав своє тіло землі. Десятки відьмаків і