Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

— У мене тут чоловік, який каже, що годину-дві тому убили Шульца-Зимового. І, зважте, каже правду.

Пан Войслав заціпенів. Крига в розложистій бороді ще не встигла йому розтанути і виблискувала тепер іскристо на тлі виразного потьміту, оздоблюючи сріблом його мовчання.

— З іншого боку, — продовжувалося, — я знаю, що десь там по дорозі хтось зламав оману, адже чоловік каже мені теж, у тій його істині, що, зважте, мене хочуть арештувати за це вбивство: а я сьогодні до Цитаделі навіть не наближався, і щойно тільки повернувся від Круппа.

— Що ви кажете! — видушив зі себе Веліцький.

— Ну й, власне, чи вашого помешкання…

— Почекайте! Слід це спочатку перевірити! Модест Павловіч…

— Я уже написав йому. Правда Кузьмєнцева, то вже майже правда Шульца.

Замислений пан Войслав поволі роззував чоботи на дерев’яній собачці.

— А ті чутки — це які? — спиталося.

— О, зовсім інші. Що із Зимового палацу прийшла раптова відставка графа Шульца, й князь Блуцький-Осєй має тут із імперськими полками встановити новий лад.

— Грім і блискавка.

— Черное Сияние, пане Бенедикте, ми всі дещо сонные рабы, знак істини за істину сприймаючи, а ворожбу за втілену необхідність. — Він здійняв другий чобіт. — Зараз пошлю Трифона, не слід поквапливо панікувати. Ви маєте в себе якісь предмети, що могли б дати охранці підставу завести справу?

— Ні… не маю.

— А ота ваша людина?

— Мгм, маєте рацію.

Повернулося до П’єлки. Подякувалося йому, розсудливо не втискаючи денег чи іншої винагороди не пропонуючи. Він кивав головою, але й далі дивився кудись убік, збентежений пам’яттю сорому (яка сама соромом той запалює). — Тепер мусиш уже йти, Мєфодію, цим ти найкраще мені прислужишся. — Але ви втечете! Втечете! — Будь певен, я не маю наміру стати під стінку за злочин, у якому не винен.

Вивелося його з кімнати. Пан Щекєльніков зиркнув підозріло. Одна рука була в нього й далі схована, мабуть на руків’ї баґнета. Далося йому знак, аби віддав зимівникові його різницьке знаряддя.

— Навіщо тобі той ніж? — спиталося П’єлку на порозі.

— Я не знав, чи встигну? А якби Вашу Вельможність уже хапали…

— Ти збирався з цим кинутися на жандармів.

— Воно мені перше під руку потрапило.

— Тож ти вискочив, побіг щодуху… отже, не ти за мною раніше стежив.

— Я? Ні, Ваша Вельможносте, я — ні.

За порогом у нього ще серце здригнулося, і він спробував повернутися, знову охоплений раптовою тривогою: — Не відступлюся, поки Ваша Вельможність не буде в безпеці! — аж мусилося, при допомозі здорованів-ломакобоїв, випровадити його сходами та до воріт, а під в’їздною лампою з вітром виштовхнути на Цветистую: сніговиця його підхопила, проковтнула.

Домашні дзиґарі пробили пів на дев’яту. З’їлося гарячу вечерю з густим журом і хрумким цибульним хлібом. Стара пані Веліцька вишивала біля каміна на п’яльцях, щомиті з-над полотна відьмачим оком позираючи: половина зморшкуватої фізіономії у мерехтливому відблиску вогню, половина — в тіні й потьміті. А котисько-пикодряп грівся біля її ніг.

— Але ви в жодне погане товариство не втягнули нашого Войслава? — поскрипувала вона солодко.

— Ні, шановна пані.

— У жодні політичні чвари, га?

— Ні, шановна пані.

— Войславик має таке добре серце…

— Дуже добре.

Не моглося збагнути, яким чином стара вигадала собі таку істину, що пана Веліцького силоміць змусилося до чогось усупереч його переконанням, ба навіть усупереч благу його сім’ї. Та ж мусилося для цього бути хіба всесвітньо відомим месмеристом! (Або Алістером Кроулі).

За п’ять дев’ята постукав до Веліцького гонець із паперами від людини з його фірми. Отож, на Двірець Муравйова сáме в’їхав потяг, повний війська, нібито з тих полків, що відкликані були з японського фронту; солдатов поспіхом висадили й сформували у рої: три повні сотні. Веліцький у відповідь звелів зібрати додаткових людей для оборони складів.

Сиділося у вітальні при гасових лампах і вогні печі й каміна, намагаючись долучитися до розмови, яка, утім, знову й знову розпадалася сама собою: атмосфера очікування охопила всіх. З Веліцьким тут сиділи й пані Галіна, й панна Марта; тут билося серце дому. Прислуга підносила каву й печиво (яке тільки пан Войслав хрупав, зате жменями).

Близько пів на десяту на Цветистую прибув адвокат Кузьмєнцев. Засапаного, засніженого, червоного від морозу, чорного від тьмідини, його вів попід руку особистий секретар. Адвокат спочатку мусив зручно вмоститися у кріслі й ковтнути один-другий наперсток сливовиці, перш ніж повернувся до повної свідомости й голосу — всі знову встигли напружити нерви до краю.

— Кгрррм! Так. Умф! Не мені, дідові, уночі на сталевому морозі ганяти. Мало бракувало, щоби мене взагалі з Ящика не відпустили…

— Ви з Цитаделі їдете?

— Ну, бачите, Вєнєдікте Філіповічу, я від вас довідався про цю жахливу новину швидше, аніж шеф канцелярії міського голови, який у мене на маджонґ…

— Але що там сталося! Скажіть урешті!

— Ну, я ж кажу! Ні? Кажу! — Вимовивши це, він знову засапався, і лише третя рюмочка повернула йому голос. — Бррр! Хваліть Господа, бо не знаєте ні дня, ні години! У своєму кабінеті, над губернаторськими документами його власним ножем для паперу було сьогодні увечері заколото нещасного Тімофєя Макаровіча Шульца!

Жінки скрикнули, перехрестилися. Старому Ґжеґожові таця випала з рук — скрикнули вдруге. Розбуджений кіт метнувся по цій таці, задеренчав металом і пронизливо занявкав.

Пан Веліцький закурив люльку.

— До біса їх усіх.

Стару Веліцьку мало корчі не вхопили.

— Мамусю, ідіть спати, — кинув Войслав, навіть не глянувши в її бік. Перемістивши табурет до крісла адвоката, він нахилив свою тушу до гідного старця, наскільки це дозволяла його фіґура, не менш монументальна. — Хто його убил?

— А, мерзотники якісь клоачні, охранка негайно їх схопила, двоє їх було, начебто анархісти, чи ніґілісти, чи комуністи, але нічого більш певного поки що невідомо. Тепер клубочуться там над ложем конаючого його особистий лікар і армія усяких значніших лікарів, цивільних і військових, і знахарі китайские, й навіть бурятські. А коридорами солдатики із рушницями, немов божевільні, бігають, і перш ніж ніч закінчиться, перестріляють напевно один одного в цій лихоманці через яку-небудь тінь-світінь, чи не так? Перестріляються.

— Але скажіть, Модесте Павловічу, як це сталося? — допитувалося наполегливо. —