Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
— Ru, ru, ru, — мурмотів шаман.
Знялося мороскляні окуляри, образ лёд-озера раптово замерз. На південно-східному горизонті, куди витріщалися инородцы, стояла тьмяна кома, дрібна плямка, як стара подряпина на фресці. Був акурат один із тих рідкісних моментів, коли байкальські вітри повертаються у гори, й снігові заслони не приховують обличчя Священного Моря. Якби знаходилося дещо вище, побачилося б, мабуть, саму Зимну Залізницю, може й ешелон який вантажний, що суне по льоду під чорними хмарами диму. Мгм, або й не засталося б жодних ешелонів — чи Іркутськ і Зимний Ніколаєвськ досі утримують ще контакти із рештою Сибіру?
— Смотри, смотри! — замахав руками добрий кузен Тіґрія.
Напружилося зір. Чи ця рисочка на горизонті взагалі рухається?
— Syrgá? — спиталося. — Lú-cza? — Так по-тунґуськи буде «санки» й «росіянин».
Шаман зробив поземний рух відкритою долонею перед грудьми, що означало заперечення.
— Кто это? Козаки?
Кузен зашварготів із Етматовим, вони знову втупилися у видноколо.
На схилі з’явився пан Щекєльніков із Чечеркевичем у випарах потьміту.
— Їдемо, пане Ґе? Згорнемося за п’ятнадцять хвилин.
— Зачекайте, ребята угледіли когось позаду нас.
Чечеркевич поквапився до тунґусів, витанцьовуючи предивні піруети на льоду, й втиснув голову між Тіґрієм і кузеном; Чечеркевич вправно щебетав по-ихнему, певно, сáме тому Пілсудський відправив його з Одином.
Чинґіз закурив цигарку.
— Казав же я: як улізуть на слід, то наче в дупу влізли, вирвеш тільки із сердечною кров’ю.
— Один голову давав навідріз, що козаки вже загубили наш слід.
Чечеркевич випростався, замахав руками, схопився, відгорнув шарф.
— Вони кажуть, що це не козаки.
— Слава Богу! — зітхнулося.
— Вони кажуть, що це інша погоня.
— Тобто вони нас, нас гонять? — жахнулося.
— Тіґрій хоче полетіти до них Шляхами Мамутів.
— Спершу дістаньмося Шляхів у Середньому Світі. Увечері покамлає.
Пан Щекєльніков хухнув люциферовим димом.
— Коли збирається на другі перегони крізь Зиму узимку, то не на порожній шлунок. Ви подумали про це, пане Ґе?
— Що, той гірський хутір?
— Половина золотоискателей і сорок, котрі йдуть на Лєну, купують запаси в Лущія. Тридцять верст не найважчого шляху, будемо до полудня.
— Піде вість. Тише едешь, дальше будешь.
— Голодным едешь, скорее подохнешь. Самі довідаємося те й інше, може мають новини із міста. Ви справді думаєте, що увесь Сибір за нами полює?
— Ну, хтось же їхав слідом за нами. Та й тепер — самі бачите.
— За поляками-террористами! А з харчами й пашею для оленів на два тижні — ми до Кєжми не дотягнемо.
— А навіщо б я мусив їхати до Кєжми?
Він засунув цигарку між ганчір’я, виплюнув чорний дим.
— А куди ми їдемо, пане Ґе? Я знаю, що тепер на Шляхи Мамутів, але — куди?
Озирнулося на білий Байкал і далеку кому, накреслену на цій білости.
— Ми тікаємо, Чинґізе, тікаємо.
Така була правда: безугавна гонитва від самої Тунки звільняла від потреби обрати напрямок й оголосити раціональну мету цієї експедиції. Проте вже вчора, коли сталося тут табором, збочивши із завіяного вихорами Байкалу, важко було уникнути запитань пілсудчиків і Щекєльніковa; сьогодні неминуче доведеться вирішувати. Отож — Чорна Оаза? Оаза й крижана смерть? Ніколи! Але як інакше наблизитися до батька? Першої ночі спокійно вирахувалося при тьмяному світлі гасової пічечки розташування Оази на мапі Пілсудського супроти зазначених у повідомленнях місць зустрічей із Батюшкой Морозом. Якщо Пілсудський не помилявся, фільтрований під закрижанілим Байкалом тунґетит виходить із землі гідрологічними каналами, пробитими лютими уздовж Шляхів Мамутів, на північний схід від Байкалу, одразу за Байкальським хребтом, за яких сто вёрст від того місця, де сімнадцятого й дев’ятнадцятого квітня цього року інженер Ді П’єтро зустрів батька (якщо не іншого абааса), котрий проморожувався стежками із каменю й глини. Це була остання зустріч, записана в паперах Францішека Марковіча Ур’яша. Ламалося голову: той абаас, зауважений італійським інженером, — він ішов до чи із Оази? Як хутко відбувається метаболізм у людей на Шляхах Мамутів? Заморожені, переміщаючись у гелієвих потоках крізь геологічні формації, — чи вони взагалі виводять із організмів тунґетит, чи мусять знову через певний час поповнювати його запаси? Адже це зовсім не організми! Це не життя! А може, італійський інженер бачив там когось зовсім іншого, а не фатера, не Кроулі, не Німого, не Копиткіна, а когось зі свіжого, квітневого заморожування? Наступного дня інше питання постукало в мізки: а що сáме Ді П’єтро з його товариством там загубили? Які ж це вимірювання на Становому хребті за дорученням його фірми чи Сибирьхожетa вони провадили? У бумагах Ур’яша про подібні деталі не було й слова. Мабуть, саме тут починаються сфери знань, цензурованих Сибирьхожетoм. Чи ж крижлізні компанії не здогадувалися про багатства, накопичені в Байкалі? (Не кажучи вже про загадку того дивного тунґетиту, який виходить із Байкалу). Така, зокрема, була причина засекречення чорної гідрографії Краю Лютих, можна закластися. А якщо, знетьміднюючись помпою Котарбінського, додумалося до ідеї Чорної Оази упродовж кількох тижнів, заледве після однієї подорожі на Ольхон, то інженери Сибирьхожетa, навіть якщо вони запеклі лютовці, мусили-таки тут якось на неї натрапити за всі ці роки. Чому пропав Кароль Богданович? Де з ним трапився той «нещасний випадок», чи не в горах понад Байкалом власне? І що такого почув від шаманів Черський, що цар його негайно государственным преступником оголосив і встановив нагороду за його голову? Слід було розпитати Пілсудського, чи то не японці тоді допомогли втекти Черському. Якщо добре пригадувалося дати… Він писав про бурятів уже десять років тому, він міг бути знайомий із Пілсудським від самої втечі Старого з третього заслання, адже Стрільці Пілсудського воюють тут у Японському Леґіоні впродовж більшої частини другої російсько-японської війни; а отже: Черський сказав Пілсудському — Пілсудський сказав батькові — батько зійшов на Шляхи Мамутів. Могло так бути, могло; дуже гладко це до теперішности примерзає.
… Такі ото сни про минуле снилося ночами наяву, закопавшись під смердючі шкури, в задусі повстяного намету, вслухаючись у хрипке дихання Одина, Чечеркевичa й Щекєльніковa. Попри втому, часто подовгу не моглося
