Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

Тимчасом квапилося Тіґрія, щоби він таки до Шляхів Мамутів попровадив — це був єдиний шанс: знак від Тесли, що справи в Іркутську склалися щасливо й можна безпечно повертатися.

Чи, однак, товариші по сибіріаді не криють таємниць? Один і Чечеркевич мають свої накази від Старого, про які не прохопляться; напевно, він наказав їм забезпечити належний перебіг переговорів з Батьком Морозом, цензурувати ті пакти, які б вели до Історій, суперечних задумам Пілсудського.

Навіть тунґуси: важко повірити, що Ур’яш винайняв перших стрічних екземплярів. Серед книг, забраних із Іркутська, які тепер читалося у подорожі в наметі під час вітру й пурги, були також дві, де йшлося про инородческие народи (щоправда, переважно про бурятів). Отож, уже у вісімнадцятому столітті до Сибіру глибоко проник тибетський буддизм. Нутуґи й холбони, й цілі улус-ірґени приймали цю віру, будувалися монастирі й буддійські храми, де в дацанах лами духовно опікувалися тубільцями, поступово витісняючи таким чином шаманів. У бурятів поділ пролягав по лінії Байкалу. Ті, що із земель на захід від Священного Моря, залишилися при шаманській вірі, а якщо й наверталися, то у православ’я під егідою Російської Церкви: і з-поміж них Сибирьхожетo вербувало своїх аґентів і вояків Підземного Світу. Але й тунґусів також слід якимось чином включити в родовое управление за проектом Міхаїла Спєранского. Скільки, отож, у них там тепер шаманів давнього обряду залишилося? І скільки з-поміж них у вірі отак дивовижно до абаасів обернулося?

Спиталося про це у Тіґрія перед з’їздом у долину, за якою стояла на скелі сторожова вежа Лущія. Сніг на тінистому схилі був твердий, закрижанілий, дуже ковзкий. Перепрягли оленів, тунґуси мали першими спускати свої легші сани, допомагалося їм у цьому палицями-впирачами.

— Як воно є, Тіґрію, скажи-но мені, адже немає на світі людей, які зізнаються самі собі, що справді зло чинять.

— On?

— Ну, ви не такі, як буряти, ви вважаєте лютих сатанинськими абаасами, злими духами Підземного Світу, упфх, а все ж, а все ж — пане Чечеркевичу, дивіться, куди лапами розмахуєте! — А все ж ви їм якось поклоняєтеся, бороните їх, і тепер теж допомагаєте мені захистити їх від імператорського гніву. То як воно є? Ви ж не скажете мені тут, що переплуталися вам сторони, верх і низ, небо й пекло, добро й зло.

… Чи можна щиро вірити у явну оману? Га?

Шаман зашкутильгав навколо саней, зашварготів по-їхньому, киваючи щільно обкутаною головою, потім наблизився до Чечеркевичa й знову йому щось довго оповідав. Зрозумілося слова Un-Ilu, або «Крига», hákin — «шлунок» і bōm — «обмеженість».

— Він каже, що це добре, що люті заморожують Землю, — мовив Чечеркевич, вибиваючи вільною рукою на хутрі бадьорий ритм. — Він каже, що люди злі й заслужили на Кригу. Що треба розбудити Дракона, він усіх пожере, і як тільки в череві Дракона, Володаря Криги, здійсниться влада, і він, пане Бенедикте, перетравить кожного на гарного, слухняного мамута.

— У череві Дракона, — промурмотілося, гальмуючи сани на схилі, — впаковані як оселедці в консерві.

— Łot ajat ujdeni! — захоплювався шаман, втискуючи щокроку дерев’яні полозки в тьмяну кригу. Вони справді часто здавалися дітьми, котрі легко впадають у стани щастя й печалі, легко прив’язуються до інших й ображаються на них. У цьому шаман нічим не відрізнявся від своїх кузенів.

Два кузени Тіґрія Етматовa (іноді вони, зрештою, називали себе його братами, шваґерами чи іншими родичами-близькими в складних тунґуських родинних пов’язаннях) обличчям і поставою були дуже схожі один на одного — однакові бочкуваті тіла на коротких ногах, однакові округлі обличчя і розкосі монгольські очі під чорним, прямим волоссям, — а вже закутаних у шкури й хутра, якими вони доволі вільно обмінювалися у наметі, їх майже годі було відрізнити. Знайшлося порятунок у тому, що кульгавий Етматов цілком виразно гнівався і дуже гордував одним із кузенів, відтак легко було вказати на кузена доброго й лихого.

Однак через кілька днів із подивом зауважилося, що тепер інший родич є предметом його неприязні, а лихому він виявляє симпатію.

Замороженою правдою, отож, залишалося те, що Тіґрія супроводили кузен добрий і кузен лихий: однак ця функція шаманських симпатій і антипатій оперувала вже зі змінними параметрами.

— Вони добрі, епх, добрі погани, — сапав Чечеркевич. — Брудні й смердючі, але чесні. Не те, що кляті якути. Оті — то самі хитрі злодії, нахабні окозамилювачі. Та й які падлючі за натурою: уявіть собі, син батька живцем у землю закопує, таке в них у старости прощання з родителем. Кгр! Що нібито немає смерти, в землі лише…

— Тримайте цю палицю.

— А дудлять инородцы все, але якути — то п’яниці зроду, зустрінеш тверезого, пиши в газету. Й коли…

— Тримайте!

Але Чечеркевич мусив раптом обов’язково почухатися під шапкою, тож палиця, яка підпирала сани на льоду, вирвалася йому з однієї руки, й увесь тягар полетів униз схилом. Кинулося з ломакою під полоззя. — Czuok, czuok! — кричали ззаду на північних оленів кузени Тіґрія. Із саней випав недов’язаний клунок, покотився у долину, десять, двадцять, тридцять аршинов, набирає розгону…

— Наздоганяйте його тепер! — гаркнулося на Чечеркевичa.

Пілсудчик стояв і чухав тім’я.

Чечеркевич був чоловік розклеєний, тобто все в ньому кріпилося на слині й мотузочці, ледве-ледве, і з пияцьким подмухом: як крок, то танцювальний, майже епілептичний; як рух головою, то мало йому та голова не відвалиться; як діяння якесь дещо складніше, то вже із такою нескінченною, надмірною кількістю жестів, що глядач легко губився у тому розперезаному хаосі й втрачав розуміння, що насправді Чечеркевич робить, і чи є найменший сенс у його роботі. Навіть спочиваючи, його пальці постійно підстрибували, повіки кліпали, коліна тремтіли, міміка булькала на поверхні фізіономії секундними виверженнями незрозумілих гримас. У цьому він був дуже схожий на Івана Пєтрухова, тобто на спогад про Івана Пєтрухова з губернаторського балу. Навіть схожий потьмітний ореол його оточував: м’який, подібний до медузи.

Малося певну підозру, яку годі було перевірити. Так само, як існують люди з високою теслектричною структурною сталою, вибрики понад норму людської ємности Істини й Омани (батько й інші абааси), так само, згідно з усіма законами статистики, мусили існувати схожі phénomènes de la nature, уроджені на іншому кінці алетеїчної шкали. Не живі загадки покрою панни Муклянович — а справжні діти