Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
… Він може акурат перебувати далі, може перебувати ближче, але такий розрахунок здається найбільш імовірним. Сто днів, три з половиною місяці, кінець березня. Запасів, за останніми оцінками пана Кшиштофа, вистачить на чотири тижні. Моху й сушених лишайників для оленів — на довше, якщо їх не змушувати до щоденних зусиль. Ну, а що потім? Олені, мабуть, щось викопають собі з-під снігу. Можна полювати. Однак шанси, що якась звірина підійде на цій крижаній рівнині під цівки рушниць, невеликі. Можна знову на якійсь зáкутній станції чи факторії докупити їжі й гасу на решту рублів. Не пускаючи того разу Чинґіза між люди, не ризикуючи викриттям Сина Мороза. Але, чи не більший ризик японців самих із деньгами відправити? Й що, як там у факторії уже чекають із царськими ордерами на арешт? Бо навіть якби граф Шульц намірявся усе ж дотриматися угоди, то тут же не його земля, не его власть, — лише Ніколая Романова.
… Хіба щось встигло змінитися. Широке розгалуження Доріг, хвиля мусить бути сильна, — вийнялося колоду карт, відкрилося годинник. Чечеркевич зішкрябував собі грибок з мозолів на поплямованих відмороженнями ногах. Повернулося собі до стіни, розклалося першу послідовність. Нуль.
Через годину зналося, що нічого не змінилося. «Не повертайтеся. Цар довкола. Тесла працює тут під арештом. Чекаємо. Шульц живий». Певно, вони шлють це повідомлення із самого початку. Певно, Тесла задля цього вмонтував для налаштування прототипу Молота Тьмідини якийсь автомат. Їх самих могли вже заарештувати й вивезти з Обсерваторії, могли вже навіть доктора й mademoiselle Філіпов убити — а Молот далі механічно товче там у теслектричному полі записані послідовності. Доки козаки не прийдуть і не розіб’ють устройства. Пам-плам! Пам-плаґ!
Рвучко піднялося голову. Це Тіґрій у сусідньому наметі б’є у свій бубон і харчить крізь зуби, як різана тварина. Сховалося бумаги, обв’язалося блокнот ґумкою і цератою, вийшлося на сніжно-біле полуденне сонце (відбитий промінь стрелив у зіницю, не захищену моросклом). На північному видноколі, у бік Криги від Серця Зими, — наростав вал чорнильних хмар. Нова сніговиця, мабуть. Може, пройде боком, вітер тут принишк. А може, це взагалі не природний метеорологічний феномен — може це так, що коли підійдеш досить близько, то й голим оком угледиш відображення на небі таємних процесів, що відбуваються у Царстві Зими, за Останньою Ізотермою, де не ступала нога людини й де тільки палають заграви тьмідини між горами тунґетиту — в Чорному Лабіринті, під небом Чорних Сяйв, на полі чорної криги — у вітчизні автотрофного гелію, — де можна торкнутися матеріальної Істини, — де люті плинуть, немов річка, — й годі, годі померти…
Пам-плаґ! Потрусилося головою. Тут, понад широкими Дорогами Мамутів, коли ними йде теслектрична хвиля, розіпнута поміж екстремумами ентропії, — будь-яке божевілля здатне раптом стрелити в голову, найбанальніша думка перекручується у найменш імовірних асоціаціях. Щоб одразу ж повернутися до старого ладу іменника, прикметника й дієслова.
То які ж марева й трав’яні сни викрешує у такому місці тунґуський лжешаман? Увійшлося до його намету. В повітрі висів чорний сморід. Розкашлялося. На вході опала шкура, й цілковито стемніло. На мить охопила паніка, коли, ступивши уперед, перечепилося через щось, те щось стрімко поворушилося, підбило ноги — добрий чи лихий кузен, очманілий від ритуального камлання, повзає у тиші по юрті. Упалося, нишком лаючись. Пам-плам! Dunda że-lē! Duuunda! Етматов вив, наче горів заживо. Я помасував потовчену голову (вирували червоні плями, то було єдине світіння). — Тихо! — гукнув я сердито, ведучи рукою по стіні намету до виходу. Бодай би трохи світла сюди впустити, трохи повітря… Я урешті відгорнув шкуру й виволікся на колінах назовні. Чорний промінь вистрелив у голі зіниці. В саду заліза, між яблунями іржі й грушами жужелю, стояла дерев’яна вартівня під гербом Романових, шлаґбаум відгороджував одну половину гаю від іншої. Я підвівся, обтрусив білий костюм, підійшов, постукав. На денне тьмітло з’явився Пан у Казанку, цілком подірявлений і перелицьований на другий бік. Він нічого не сказав, лише підкрутив половину вуса, зиркнув на манжет, почерканий молочними нотатками, й простягнув руку. Спершу я розгублено закліпав — чого він хоче? — Потім пригадав. Я вийняв коробочку для візитних карток, знайшов картку Пана в Казанку, поклав її йому на долоню. Він насадив собі на порожню очницю мороскляний монокль і підніс до нього картку. Повернув, поглянув на зворот: там було написано «Бенедикт Ґерославський». Він задоволено кивнув і кóпнув кам’яний важіль, піднімаючи шлаґбаум із двоголовим орлом. Я перейшов на інший бік саду. Скелети птахів клекотали в гілках частушечные мелодії. Чорне Сонце із кутастими променями припікало тут сильніше, мороз засюрчав у кістках. Я зауважив, що кривавлю білим світлом: я залишав на землі калюжі лискучого слизу. Я зупинився, і це виявилося трагічною помилкою, ця земля була надто м’якою, занадто голодною, виснаженою постом, вона проковтнула мої стопи, я не міг уже зробити ні кроку, вона поглинула мене по коліна, по пах, я намагався впертися руками, вона проковтнула й руки, залишалося кричати, я закричав — вона проковтнула уста, проковтнула очі, усю голову, усього мене. Далі вона заходилася перетравлювати мене, й це почалося не з ніг, а з нутрощів, куди вона дісталася через силоміць розкриті уста й розтиснутий анус. Земля, глина, рінь, камінь — усе це вливалося у мене в нестерпно повільних тортурах, себто грам на рік, кілограм на вік, аж урешті — нафарширований, переварений — я так розпухнув на вёрсты и вёрсты, так розійшовся у швах у ґрунті залізного саду, що однією рукою торкався гори на сході, а іншою — західного вулкану; одну стопу мочив в озері лави, іншу — у водопої мамутів. Я тривав поміж ними, закам’янілий, поки не відчув чужого руху в геологічних масах; мурашки мені пробігли по спині, тобто
