Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
… У променях сонця, яке сходило, бурульник об’явився у всій своїй арктичній красі, вали мерзлоти, гребені бурульок, алеї молочних сталаґмітів, кришталеві прогони, прозорі й кольорові блоки, вбудовані один в одного п’яними лавами. Сонце заломлювалося на бурульнику призматично тисячами веселок. Шаман метався між ними, з рота йому точилася піна. Оминалося його на безпечній відстані, не в силі відвести погляд від крижаного масиву, від замкнутої у ньому таємниці. Раз у раз підходилося і зазиралося у сонячні дзеркала. Серце билося, наче гналося учвал. В устах — суха бурулька язика. В очах — веселкові іскри, наче уламки дзеркала, ріжуть до сліз. У легенях — заметіль. У голові — одна панічна думка: він? Він? Він? Не він. Підходилося і зазиралося. Кликали з табору — не зверталося уваги. Сороки згорнулися і поїхали своїм шляхом — ледь зауважилося. Під сонцем почав падати сніг — нехай падає. Підходилося і зазиралося. Він? Він? Він? Не він. Нема його. Були в бурульнику вирви, тінисті розлами, напомповані світанковими феєріями, наче алеї усередині льодовика, про які оповідав пан Кожинський. Але як туди увійти, коли ледь вистачає сили на час одного вдиху? Увійти в серце бурульника й там у груди повітря сталеве встромити… удар ножем під ребра менш небезпечний. Проте під час кожного підходу траплявся короткий момент — саме перед тим, як стримувалося ногу від отого одного кроку далі, — коли увесь страх і розум заслонював спогад із останньої іркутської ночі, спогад, як рефлекс чужого сну: чорне блискуче черево ґляція — долоня, простягнута до Криги, — Істина, пригорнута до живого тіла. Що там марний бурульник! Пережилося обійми лютого! Проте, щоразу наближаючись, — зупинялося на межі. Погляд проникав на кілька аршинов, далі грузлося у крижаному бруді, кефірній суспензії, яскравих калейдоскопах. Коня і сани моглося розпізнати невиразними плямами, але центр бурульника містився в іншому місці. Зазиралося марно. Він? Не він. Бо чи міг він прибути так хутко? Та ж не міг. Страх і надія затьмарили розум. Це розгалуження Шляхів Мамутів, то що ж дивного, що тут виморозився бурульник? Слід було цього сподіватися. Кінь і сани — слід було сподіватися. А Батько Мороз, коли прибуде, якщо прибуде… Серце билося, як у галопі.
Варто було перенести табір за межі найбільшого морозу. Вирішилося побудувати хатину під лісом, найпростішим заимковым методом, на вугіллі, із неструганих закрижанілих стовбурів, без фундаменту, якого годі було тут заглибити в ґрунт, заморожений немов ґраніт. Так, зрештою, століттями будують на землі, скованій мерзлотою, себто ставлять хати-коробочки на зледенілих поверхнях, які, коли настають тепліші часи, розм’якають у несталу масу й перекривлюються, кособочаться, провалюються цілі ділянки дерев’яних хатинок. Про що оце розповідав пан Щекєльніков у тоні похмурого пророкування, посилаючись на часті випадки в Якутську, де дошкуляла ота архітектурна неміч у роки до настання Зими. Хата, однак, повинна була служити щонайбільше кілька місяців, і, звичайно ж, жодна відлига їй у той час не загрожуватиме. На це пан Щекєльніков бурчав, що швидше сюди прийде Батюшка Мороз, ніж встигнемо закрижанілого дерева нарубати й на такому морозі з усією роботою упоратися. Він показав, як сокира відбивається від промерзлого стовбура: як від крижліза.
Але загналося до роботи також японців і тунґусів — окрім Тіґрія, котрий бодай жодного разу за цілий день не прийшов до тями, лише безугавно відправляв свої шаманські ритуали під бурульником, перебуваючи однією душею на цьому — іншою в іншому світі.
Зусиллями шести чоловіків, тузіні здорових рук, — вдалося до сутінків звалити всього дві модрини й почати валити товсту піхту. Лихий кузен при цьому обсмалив собі рукавиці, а Чечеркевич мало стопу не відтяв. Потреба обпалювати стовбури перед вирубкою викликала найбільше ускладнень, — адже, природно, насамперед розтавав лід і сніг навколо дерева, й лісоруб раптом провалювався по пояс у холодну багнюку, посеред липкого, їдкого диму, а на голову йому валилася бурульно-хвойна потвора. Не варто було при цьому працювати із сокирою у мороскляних окулярах на очах. Ну а провівши день без мороскляних окулярів від світанку до заходу сонця просто неба, страждалося від болю засліплених очей, а також від легкої навали нав’язливих думок, засвоюваних гіпнотично.
Сховавшись до перенесеного намету останнім, засталося пана Чечеркевичa притуленим до стіни й набурмосеним, по ньому повзав масний потьміт, і вперше бачилося у нього щось схоже на людську нерухомість.
— Чечеркевичу, душе бита, що з вами?
— Слухаю, як мені волосся у вухах росте.
— Зазирнув у бурульник, — сказав Один. — А казали мудрі священики: не підходити, не дивитися, не вірити.
Умостилося біля постелі, відклалося тьмідинометр. Пан Кшиштоф спостерігав, як записувалося щоденну нотатку. Спершу, однак, довший час хухалося на пальці й прикладалося долоні до пічечки.
— І як?
— Упало на вісім тенебрів. Різкий стрибок інтенсивности тьмідини. Мгм, — зиркнулося на Чечеркевичa, — може в цьому щось і є. Вилазить бурульник, то стрибає теслектрика. Бо що його так раптом ухопило…
— Я про вас питаю. — Один стишив голос й опустив голову. — Вранці ви виглядали, наче якоюсь злою лихоманкою охоплені. Сливе як одержимий.
Послинивши олівець, каліґрафувалося реґулярні літери.
— Тіґрій добре казав, — продовжував японець довірливим шепотом. — Ви не сподівалися. Ви нібито казали інакше, але насправді ви не вірили, що подібна можливість існує.
— О, н а с п р а в д і… — пробурмотілося насмішкувато.
— Що ви його знайдете. Що він вас знайде.
Хутко згорнулося записник.
— Отож, ви пізнали таємницю мого серця! Я викидаю крізь вікно чималі деньги, на політичні вироки себе прирікаю, життям азартно бавлюся, у крижану експедицію вирушаю, дурак останній, — але насправді, та звідки, насправді мені зовсім не хочеться фатера рятувати! — виплюнулося у червоному гніві.
— Ну, ну, ну, — заходився вгамовувати Один, — не