Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

напрямки змішалися. Сипалися на нас осколки льоду, безперервний дощ перетравлених і видалених землею частинок, у тому числі й предмети людського походження: ґудзики, шпильки, квитки, огризки, зуби, монети, клубки волосся, недопалки цигарок, ланцюжки з хрестиками, камінці замерзлого мокротиння, уламки фаянсу, печатки, дзвінки, брошки, зубочистки, маслачки пальців, скляні очі, ґумки, сірники, гребінці, табакерки, цукерки, нігті, ложечки, сталеві пера, перстеники, ключі, чотки, солдатські незабудки, вставні щелепи, цвяхи, подерті фото, клаптики любовних листів — усе, що від людини можна знайти в канавах, на приміських смітниках, під бордюрами, в старих колодязях і в руслах річок. Воно ретельно протискалося крізь сито землі й падало сюди, зосереджуючись у гирлі стрімкого потоку. Час від часу злива вщухала, або ще посилювалася, — після навального струсу, глухого ломоту, який прокочувався підземеллями. Дівчина хапала мене тоді за руку, наказуючи перечекати сейсмічні коливання. Скориставшись хвилею нерухомости, я болісно викривив шию і поглянув угору. На небі чорної глини висвітлювалися сузір’я вуличних кроків, палали блідо туманності кладовищенських могил, геологічні фронти базальтових хмар визначали вектори зачаття і смерти. Поламане брязкальце вдарило мене по носі, я опустив голову. — Ми на Шляхах Мамутів. — Ходи-но.

Ми вийшли в крипті серед мертвих монархів. На катафалках було висічено подобизни мужів, випростаних у посмертних позах, напівзанурених у камінь. Мені здалося, що я впізнаю холодні риси одного, другого й третього, що впізнаю навіть сімейну схожість між ними. Вони відповіли мені сліпими гладкими поглядами; ледве один і другий підморгнули, провівши ґранітним язиком по потрісканих губах, вусами заворушили з-під плісняви. Вони не здригнулися, коли ми пробігали до дверей на поверхню.

Панна безсило шарпнула ручку: було замкнуто. Я простягнув руку до її капелюшка — волосся розсипалося девушке на соболя і плечі. Відімкнувши замок вигнутою шпонькою, я кинув її на підлогу. Шпонька брязнула й замовкла. Все повертається до землі.

У бічному нефі горбатий паламар чистив срібні вотивні дари перед статуєю Діви Марії. Приклякнувши й перехрестившись, я сів на першій лавці перед головним вівтарем, оздобленим темною пісною барвою, під величезним хрестом, на якому Христос Господь кровоточить із серця і голови, й рук, і ніг.

Панна зупинилася, озирнулася і повернулася: вона квапливо нетерпеливилася.

— Не вільно зупинятися! Не можна зупинятися!

Я приклав палець до губ, звелівши їй мовчати. Хрест був нахилений над вівтарем, тіло Спасителя висіло над ним, вигнуте в напівдугу. Великі, немов горобці, краплі крови вдаряли в матеріал, лискучий від язиків свічок, пляск, пляск, чулося в усій латинській церкві; мабуть, Він поворушився на хресті. З’явилася черниця, забрала повну чашу, поставила на вівтарі порожню.

Пахощі старого кадила довели мене до запаморочення, пахощі кадила й крови, подібні до запаху старого заліза. Мене скрутило навпіл, я сховав голову між колінами. Я дихав відкритими устами.

Панна нахилилася наді мною, обійняла рукою і прикрила соболиним пальтом, своїми пахощами вона заслонила церковні отрути. Вона стиснула мені скроні сильними руками.

— Пригадай і забудь, — прошепотіла вона мені на вухо. — Я звільняю тебе від твоєї присяги! Я звільняю тебе від присяги! Ти не присягав! Відмерзло… замерзло.

Дотик крижліза приніс протверезіння. Я випростався.

— Хіба я присягав?..

— Ходімо.

Ми вийшли в ніч. Варшава спала під снігом і лютими. Навколо високих ліхтарів пучнявіли ореоли вовняного блиску; добрі духи висновувалися з них на нитках бабиної зими. Тіні козаків маячіли в білости й чорноті засніжених, затуманених вулиць, завжди на відстані одного кварталу. Тупіт копит по кризі відлунював алейками й завулками. Над дахами будинків, укритих до сну шапками вершкових заметів, посміхався одноокий Місяць.

Девушка обирала завулки — завулки, вузькі проходи, тьмяні подвір’я, шляхи злодіїв і шпиків. Так ми пройшли до задніх дверей кількаповерхової будівлі, які вона відчинила без стуку й без ключа. Безугавно мене підганяючи, вона обережно піднялася на другий поверх. Я також ступав із особливою делікатністю, боячись навіть одного зрадливого звуку. У цьому будинку спали люди.

На другому поверсі вона заштовхала мене в бічну кімнатку й відступила в коридор.

В останню мить я схопив її за рукав.

— Хто…

— Тсс! Я зараз прийду.

На вулиці вже вчинився галас, чулося іржання коней, гнівні вигуки поліцаїв.

— Хто ти?

Вона переступила поріг і поцілувала мене в чоло. Крига вибухнула в мене під черепом, аж я заточився до дитячого ліжечка.

— Емілія.

— Я б тебе упізнав!

— Ми ніколи не бачилися, — сказала вона й утекла, грюкнувши дверима.

Щось дихало, щось ворушилося у цій пітьмі. Я завмер, прислухаючись. Вульґарні крики російською мовою наповнили дім, вигуки й стукіт солдатських чобіт, і високі жіночі голоси, й тріск репаного дерева. Хтось біг коридором на другий поверх. Я відсунувся під стіну. Раптом двері відчинилися — і всередину увірвався…

… блиск ясний, теплий, котрий лоскотав повіки й щоки. Закліпалося, паморозь луснула. Закашлялося, упали бурульки. Втягнулося у легені повітря, відпустив крижаний панцир. Скрикнулося і випалося на сніг.

Усе боліло. Перевернулося на спину. Зі стіни бурульника споглядало дзеркальне обличчя, викривлене гримасою страждання, — хіба що на аршин більше. Був вечір, й уся крига світилася рожевою черешневою барвою, фокусуючи промені призахідного Сонця, немов лінза. Сілося. Усе боліло, але це був біль, як після великого зусилля, після довгого бігу, а не після катування, яке зловмисно руйнує тіло. Отже, саме так стають зимовиком, подумалося. Підвелося і копняком розбилося бурульку, в якій висів Ґросмайстер. Ударом об коліно зруйнувалося відтак мерзлоту внутрішнього механізму револьвера. Зламалося ящера: одна куля в квітковому келиху. Роззирнулося за ґолемами-заморозниками.

Тільки тоді зауважилося більше фактів, несумісних із останньою пам’яттю. Заморожений кінь і напівспалені сани містилися ліворуч, за кільканадцять кроків від зовнішньої стінки бурульника. Бурульник устиг пересунутися на добрих тридцять аршинов. Прикривши очі від сонячної зливи, поглянулося у бік табору. Кілька тичок й один клапоть повстяної плахти, що сумно повівав над свіжими заметами, хоругва-горругва. Від оленів ані сліду.

У безглуздому відруху вишарпнулося з-під шубы, куртки й светра брелок. Годинник, звісно, стояв, замерзлий. Потрусилося головою, боксер, якому Бог зацідив правим серповидним.

На вечірньому небі висять поодинокі пасма молочно-кисільних хмар.

Ніщо живе не ворушиться в онотській пустелі.

Мертва тиша вичавлює з морозу окремі потріскування і шурхіт обсипуваного снігу.

Від обрію до обрію — жодних ознак царства людини.

Далеко на південному заході — поодинока оболонка високого лютого.

З-за Приморського хребта виливається ніч.

Адже минувся день, а може місяць, а може рік, а може тисяча років, і тим часом з поверхні планети зник рід людський. Натомість у Зимі,