Українська література » Фантастика » Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

Читаємо онлайн Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
рука-каменюка відкрита, друга голчаста рука проколює землю семиаршинною голкою, Суддя-Пантократор.

Б Р Е Ш М Н І

Бреши йому. Бреши йому! Б’ється кулаком у скроню, щоби вирватися із сонного отупіння. (А може це максимум хвилі на Шляхах). Ставши рачки, майже встромляється пику у вогнище. Полум’я рухається по шкірі, теплий котячий язик. «Чого король не має найбільше?»

Спираючись на кригу руками, по-мавпячому зігнувшись, сунеться до засипаного табору. Повстяна хоругва означує місце. Поламаною жердиною і подібним до шполи шматком криги відкопується з-під заметів шкури й хутра, заморожені на камінь, висмикується покаліченими лапами безформні блоки мерзлоти, брили закрижанілого багажу. Намагається посвітити запальничкою; запальничка вислизає з пальців. Угадується: яка ж це каменюка спресованого снігу — ця? Ця? Ота? Ота. Працьовито розбивається кутасту шкаралупу, витрачаючи на це майже всі рештки сили й тепла, — щоби нарешті знайти під сподом закрижанілу пачку кирпичного чая й мішок солі.

Настає мить розпачу. Падається під хоругвою із порожнім, безвольним серцем й умислом. Тиша, темрява, мороз, добре, заснути, добре. Частки снігу спливають на обличчя. Інстинктивно стирається їх — не відчувається ні пальців, носа, щік, чола. Пересталося навіть тяжко дрижати. Добре, добре, добре, найкраще.

Ні. Підтягується до наступної брили. Збивається з неї намерзле змієподібним руків’ям Ґросмайстера. Колюче хрипіння, що виривається із горлянки, визначає темп ударів. Поступово виринає кришка скрині. Видобутим із мисливської сакви ножем перетинається ремені, підважується віко. Воно відстрибує із тріском розбитого скла. Усередині пічечка доктора Тесли.

Тягнучи її по снігу й кризі, повертається до батька. Багаття пригасли; докидується решту дров. Поставивши пічечку якомога ближче до полум’я, відмикається горішня частина конструкції, незґрабною рукою береться порожній гасовий бак. Там є крижлізний шворінь, виштовхування якого мусить викинути на завісах приховану під сподом помпу Котарбінського. Незмога, однак, жодним чином відчути шворінь під пальцями; пальці уже належать мертвякові. Намагається зазирнути усередину крізь щілину в корпусі. Намагається виштурхати всередині той граний шворінь стрижнем. Намагається вирвати бак. Усе марно. В крайньому розчаруванні, в розпачі поза межами істерії, сліпо тицяється стрижнем у пічечку, шпурляється її туди й сюди, через вогнище й попід ноги батькові, й назад. Верещиться при цьому белькотливі прокляття, сміється мені і гарчиться, і стогнеться, і базікається нісенітниці.

Батько дивиться згори зимним оком, кам’яно мовчить.

Копнута вкотре, пічечка розпадається. Довго стоїться у тупому подиві, п’яно хитаючись. Відтак допадається до помпи, тягнеться скопаний механізм до вогню, оглядається його зусібіч із причинною ніжністю, виймається шпулі крижлізного кабелю, втискається один із його роз’ємів в отвір, пштрик, кабель пасує, ледь не плескається з утіхи, перевіряється контейнер із кристалічною батареєю тьмідини, чорний, наче вугілля, і з другим акумулятором, білим, як сніг, розгортається кабель на всю довжину й повертається на пробу диск-умикач помпи, вррр, усередині працює динамо флюменатора — так! Так! Так! Вимкнувши його негайно, хапається за інший кінець кабеля і, підпираючись стрижнем, підходиться до батька. Не дивлячись узагалі у бік високого навісу його обличчя, кидається йому кабель під ноги. Кабель ковзає по гладкій кризі. Кидається удруге. Те саме. Позбавлений ізоляції наконечник, голий крижлізний дріт має близько трьох вершков у довжину; випроставши його на стрижні, делікатно кладеться на крижане озерце, що вкриває батькову стопу. Повертається до помпи, крутиться умикач. Вррр, але, цілком очевидно, нічого не діється, помпа надто слабка, щоби висмоктати тьмідину крізь кригу, урешті-решт, потік розкладається тепер на всю формацію і, либонь, сходить на Шляхи Мамутів. Стоїться з руками, опущеними наче в маятника, пам’ятник розумової безвольности, апотеоз кретина. Падає сніг. Батько дивиться. Зібрати докупи одну оригінальну думку — незмога, замерзло, все замерзло, кумпол, і розум, і душа. З оглушливим тріском защемлюваних навзаєм льодовиків домерзається до знерухомілого. Тепер усе минуле, тобто Історія, скам’яніло. Бо пам’ять, тільки в ній ще щось рухається, черви в могилі. Отож… отож… отож, як Тесла, як Тесла це робив? Пригадується сцена на Кінському Острові на Анґарі, показ Бойової Помпи: важке плече машини, завершене крижлізним шипом, встромлене глибоко в лютого…

Обгортається голий дріт довкола стрижня; стрижень слугував для встромляння у землю, він закінчується довгим рожном. Відкручується із другої шпулі вільний кабель, і його оголений кінець чіпляється до диску-вмикача помпи. Сиплючи з цілком уже нечутливої руки димучий попіл на сніг, очікується доброго візерунка.

Хитаючись, падаючи раз, удруге й утретє, підбігається до батька, тягнучи по кришталевій білости дві чорних змії. Потрібна сила, потрібен імпульс, не можна зупинятися. (Він дивиться). Забігається йому на стопи, вистрибується на хребти колін, кидається на схили стегон. Піднявши у замаху нечулу руку, тільки тоді підноситься погляд.

Рамена батькові — крила сталактитів. Ноги батькові — колони льодовика. Груди батькові — ґляціальний панцерник. Батькове природження — ріг бурульний, тьмяний. Батькова голова — тисячопудовий вибух кристальної чорноти, що роздирає половину неба. Вказівний палець його — скляна рапіра, що пробиває земну кулю. Його око розплющене, дивиться — перлина янгольської блакиті. Його серце — закам’яніла Істина.

Крізь лід і тьмідину, з усієї сили, що зосталася від життя, — устромлюється вістря. Друга рука тоді шарпає кабель, запускаючи помпу: теслектричний потік стріляє по дроті тихою блискавкою тіні. Й лише цей біль відчувається у мертвотній десниці, коли падається у холодні обійми батька.

Про Кригу

Ті, хто зараз зчепилися у геологічних обіймах,

трощать тіло й кості ламають, і замикають

у математичній пастці батька й сина

не до життя, не до життя, не до

руху, зітхання, словá, думки΄,

вони теж замерзають,

аж усе ся

затри

му

є

і що

йно лиш

за хвилину

кров гаряча

починає розпихати

тіло, якого я не відчуваю

інакше, ніж у стражданні, тобто в борні за існування,

за існування тіла, за існування мене, за мене самого, сущого,

бодай навіть у найнижчому, найпідлішому стані, з устами, повними бруду, виваляного в грязюці, каменованого, похованого, але, попри це, але власне тому, але тим паче, — змагаючого за те, щоби дістатися до життя, на поверхню, до повітря, і сонця, і неба, й людей, так я вириваюся із пітьми, витягуюся наосліп супроти сили тяжіння, поки в ніздрі не входить перший подмух теплого вітру, а в око, все ще брудом заліплене, вливається відображений на сльозі óбраз зеленого ранку під білохмарною блакиттю, у шелесті дерев і співі трав, під знаком ширяючого яструба, — весна.

Про те, що годі пізнати

Я вийшов на світ між трупів. Зігрітий Сибір спливав плодовими водами з півночі, півдня, сходу й заходу. Степ і тайга,

Відгуки про книгу Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: