Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
На дев’ятий день я виблював кров. Я ішов хитаючись. Долав не більше п’ятнадцяти вёрст у день. Далі терен став ще більше підмоклим, я грузнув на кожному кроці.
На десятий день я знепритомнів під час дощу й упав у густу баюру, мало не втопившись. Відкрилася рана на п’яті правої стопи — довелося ступати на пальцях ніг, яких я не мав. Почали находити галюцинації, про які я знав, що то галюцинації.
Пізніше вже слабкість у ногах і запаморочення так посилилися, що хуткіше й безпечніше було пересуватися на руках і колінах. Так я пройшов день і половину наступного. Мене мучили галюцинації, які я не міг відрізнити від яви.
Я просувався аршин за аршином, від пагорба до пагорба, — добре, що краєвид був таким гористим і прикритим тайгою, тож завдяки цьому я міг обіцяти собі порятунок за кожним найближчим верхом, і наступним, і наступним, і наступним. Вода плила внизу поміж ними, вистачило опустити голову й ковтнути холодного місива. Я блював грязюкою і кров’ю.
Я виповз на узгір’я над факторією, і там мене знайшли.
Позаяк я мав при собі печать имперского чиновника й позаяк тут знову панувало Літо, мене підібрали, перев’язали, нагодували, дозволили заснути під дахом. Коли я вже добряче очухався і подякував їм за порятунок, вони вже не могли мене викинути.
Тут, на купецькій факторії, поставленій для заробітку на старателях, золотничниках і сороках, работающих у басейні Лєни, проживало четверо чоловіків. Один із них поїхав до Кочуґа по новини й розпорядження від фірми, а також свіжий товар, який постачали туди річкою: залишилося троє. Один із них поїхав до табору золотошукачів десь у напрямку Старого Верхоленська по золото і тунґетит, і досі не повернувся: залишилося двоє. Вони барикадувалися на ніч у цій схованій під горою хатині з товстих кедрових колод, нерідко чатуючи годинами біля вікон-стрільниць з ґвинтівками в руках, при погашених лампах. Уранці молодший, Альоша, брав собак і виходив роззирнутися, чи не повернувся товариш, а при цій нагоді підстрелити рябчика або куріпку, якщо добрий Бог пташину під дуло підведе. Старший Ґавріло сидів біля радіоприймача й на делікатному ламповому апараті марки Ґроппа намагався упіймати Іркутськ, Харбін, Томськ, Новосибірськ, Якутськ чи Владивосток, звідки теж уже іноді йшли в етер короткі передачі. Вони привезли це радіо минулого літа, коли крига почала скресати. Настала Відлига, й відколи остаточно зникло з неба Черное Сияние, електромаґнетні хвилі подорожували бывшим Краєм Лютих згідно з тією ж фізикою, яка панувала в решті людського світу. Апарат працював із перебоями, й мало які зрозумілі слова можна було з нього почути, та все ж це вже цілком інша справа. Стишивши голосник до шепотіння, Ґавріло вмикав радіо також уночі — він любив сидіти із прикладеним до скриньки вухом, а іноді навіть вдавалося впіймати Музику Заходу, тобто пісеньки на американських мелодіях, котрі транслювали в етер передавачі «Королівської Флори» в Гонконґу і котрі приносили сюди опівнічною порою маґічні припливи невидимих хвиль. Та найчастіше напливали шуми, переплутані з іншими шумами, предивні серенади зойків, що змінювали тон, і ритм, і ноту, коли людина наближалася чи відходила від апарату, ворушила рукою чи головою, нахиляла чи відхиляла корпус. То була маґічна дійсність. Ми так слухали радіо годинами. Десь там у пітьмі, високо вгорі, в глибинах космосу хвилі накладалися на хвилі — й ось народжувалася нова потвора шепітного ревіння, нявкучого шарудіння. Крижлізну антену мешканці факторії сховали в гіллі берези, що росла на даху хати. Альоша ж спав на посту біля вікна, з ґвинтівкою Маузера під рукою, коли тихенькі ноти реґтайму й діксілендового джазу сочилися у сибірську ніч.
Був квітень 1930 року, і на Тихому океані тривала Велика Війна Чотирьох Флотів, а армії Ніколая II Алєксандровіча крокували європейською Росією, залізом і вогнем випалюючи Революцію. Розтанули старі військові угоди, насновані між великими державами, ці пакти дипломатії панівних домів, що в’язали Європу та її колонії мережею штучних залежностей, вимудрованих іще Бісмарком. Натомість у Азії китайський імператор вирізував мільйони своїх збунтованих селян, а японський імператор, захопивши урешті Корею, воював із американцями за Чукотку. Сибіром не правив ніхто.
Уночі вони були більш говіркими, тобто Ґавріло був, бо Альоша, як то у звичаях боязкого селянства, мурмосився і поводився простаком у присутності чужого, нескладно відповідаючи коротким словом. Ґавріло тим часом, мабуть, навіть тішився нагоді поговорити із кимось новим. Він не одразу зметикував, що я походжу з Великої Землі; спершу його спантеличила ота печать, потім він, судячи за потьмітом, вважав мене лютовцем від народження; і нарешті прийняв за сороку, який здавна вишукує тунґетит. Було Літо, тож я мусив припинити це миттєво і рішуче: Бенедикт Ґерославський, сказав я, пришпиливши його щирим поглядом циклопа, Бенедикт Ґерославський, поляк із ордерами на арешт або й вироками царськими на своєму карку.
Повірив, не повірив, та коли я до нього першої ночі отак підсів біля радіо, що стиха співало й повискувало, то, почастувавши мене непоганим тютюном, він одразу ж зійшов на тунґетитові інтереси. Мовляв, вони самі не знають, що робити, й чекають від фірми наказів, як слова Спасителя, бо якби прийшов до них сюди якийсь спізнілий сорока з мішком тунґетиту, то що? — Купувати? За скільки рублів фунт? А чернородки? Вони не знали тут, чи взагалі є ще високий попит на них. Минулого року упав промисел Криги, й відтоді вони не отримали нових цінників. Я питаю, чи чули вони, щоб будь-хто в Сибіру зараз скуповував тунґетит. Ой, це лихий час для усякої торгівлі, господин Єрославський, — пихкав люлечкою старий факторянин, крутячи ручку радіоприймача. Насамперед чорти взяли лютих, і ми вже не маємо крижліза, багатії тікають із Сибіру. Тоді чорти узяли тут уряд і закон, і не може вже людина вийти на тракт із добром чи грошима, заробленими на торгівлі, бо одразу її пограбує та чи інша партія бродяг, революціонерів, мартинівців, націоналістів таких і сяких, або просто головорізів. Зрештою, люди вже самі не надто до
