Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
Вгледіти це одразу в усій очевидності, одразу до кожної речі припасоване: може бути так, може по-іншому, і жоден спосіб не істинніший, ніж інший.
Побачити й погодитися із цим як із найпершим правилом: н е о б о в ’ я з к о в і с т ь.
Я стиснув долоні на шиї в собаки, і стиснув міцніше, коли вона почала кидатися і дряпати мене пазурами. Відчайдушний вереск не міг вийти їй із писка, коли вона задихалася в останньому подиху.
Задушити пса — почему? Дозволити жити створінню — а навіщо? Щось зробити чи не робити — з якої причини? Немає причин. Здохне чи не здохне — жодної різниці. Вчиниться так чи інак — на одне вийде. Все дороги открыты, жодна річ не більш очевидна, ніж інші. Собаче життя, людське життя, власне життя — усе це наче обертання літер невідомої абетки, наче сузір’я у небі, форма хмар над лісом: порожнє й абсолютно необов’язкове.
Я можу зробити все, я не мушу нічого робити.
І тоді я подумав про уральського вовка й панну Єлену, яка простягала до бестії оголену ручку.
Я відкинув собаку убік, підвівся і, в чому був, нічого більше зі собою не беручи, не повертаючись до факторії, не озираючись і не відповідаючи на волання Альоші, — вирушив на Кєжму.
До Кєжми було добрячих понад півтисячі вёрст. Я задумав, що принаймні до Усть-Кута попливу Лєною, а потім скористаюся Зимною залізницею. Проте ця Друга Мандрівка пішла зовсім по-іншому. Лєна, яка спускається з Байкальського хребта, не судноплавна й за найкращії погоди. До Року Лютих у літні місяці нею ішли далі на північ великі сплави деревини, але тепер, по-перше, ніхто не працював на лісоповалі й ніхто не скуповував деревини, а по-друге, далі бували достоту повеневі хвилі, завдяки яким Лєна відкашлювала накопичену впродовж тривалої зими мокроту: брудно-коричневі виливи болотяної суспензії, холодної льодовикової води й мільйонів пудів підхопленої цим зривом криги землі й рослинности. Із висоти прирічкових гір я двічі мав нагоду спостерігати проходження такої хвилі, це було видовище, немов зі сторінок Книги Буття, я мимоволі зупинявся, сідав, затуляв вуха від драконячого ревіння звільненої від Криги природи. Лєна тече тут то у дуже глибокому руслі, подекуди серед скель, що вистрілюють угору майже на півверсты; то знову розпускає пояс і розкидається на непристойно широкому ложі. Вона відбиває низьку синяву гладким дзеркалом: тут — небо в небі, а тут — небо на землі. Далі скелі знову змикаються на ній: там вода реве найлютіше. Скельні плити укладені, зрештою, геологічними терасами так реґулярно, немов у лабораторних геологічних перерізах земної кори, що не раз, усупереч розумові, я думав про цю природу, як про творіння людське: хтось це запроектував, хтось витесав шлях для потоку, комусь сподобалися барви лісового краєвиду, вигнутого понад річкою, і гострі тіні, що лягають на неї увечері від хірургічно обтятих скель, — задумав óбраз і втілив його. Не раз я засинав там, над Лєною, біля догораючого вогнища, із уявою, наповненою геологічними формами, поволі поринаючи в сни про землю, скелі й зимні потоки, що блукають у темряві під гефестовим тиском.
У спокійніших притоках Лєни я ловив рибу, виклепавши каменем і тьмідинометром акуратний гачок із дроту, висмикнутого із сорочого сита. Після виливів річної флегми я знаходив на березі у річкових вигинах різні знаряддя, виплюнуті з землі разом зі сміттям. Я їв рибу з іржавої миски промивача золота. Я також мав алюмінієву банку на воду. Якось уночі підсів мені до вогню і риби інший сибірський подорожній, котрий простував за течією Лєни. Він назвався Яном, сказав, що народився у Празі підданим Франца-Йосифа, в Сибір приїхав на посаду управителя копальні, а тепер більше не має посади, й нема вже копальні, а він іде слідом за походом божевільних мартинівців, які викрали його дружину й дитину, — витягує великого револьвера й, цілячись мені в груди, вимагає, щоб я присягнув, що не належу до жодної мартинової віри. Одразу мені згадався Транссибірський експрес. Я покрутив тьмідинометром, 313 тенебрів, Літо. Він мусив побачити мій тьмяний потьміт, ось у чому річ. Я наклав йому решту риби й оповів історію Сина Мороза; ночі вистачило. Він не вистрелив. Уранці ми зійшли до Качуґа.
Порт і місто утримували люди такого собі Фашуйкінa, котрий, як ми почули, був колись унтер-офицером між наглядачами каторжних рот, яких посилали сюди на вирубку тайги понад Лєною. Після Останнього Сяйва він якимось чином зібрав до одного гурту охоронців з в’язнями й бродягами, разом вони утворили силу, що взяла під контроль увесь річковий сплав. Однак, те саме безголів’я і беззаконня, яке дозволило їм цю самочинність, зумовило, що в російській Азії майже цілком припинилася будь-яка торгівля, і Фашуйкін, замість легко й безтурботно збивати тут багатства, мусив важко трудитися, щоб узагалі утримувати місто під своєю владою і захищати й годувати людей. Ми прийшли туди через два дні після проходження отого паломництва сектантів, за якими слідував Ян. Трапилися криваві сутички, мартинівці хотіли дістатися до міських та річкових складів; добровольча міліція Фашуйкінa вчинила їм опір, вони стріляли одні в одних через річку, вели вогонь із вікон будинків. Частина із них згоріли. Фашуйкін, дебелий здоровань у військовому кашкеті й із нагаєм, ходив вулицями зі своїми прибічними бродягами, в усе встромляв носа, покрикував на озброєних, підганяв тих, хто збирав тіла убитих, нахилявся до баб із дітьми, які щомиті із жалісними проханнями заступали йому дорогу; врешті вони цілували йому руку й, схлипуючи, давали відтягти себе вбік похмурим розбишакам, попри все втішені. Ми стали свідками такої сцени на набережній. Поглянь уважно, сказав я Янові, так
