Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
До Кєжми я дістався на початку травня, і то не без клопотів, бо більшість постійних мостів було висаджено, а сезонних мостів після Відлиги не поставили жодних, зрештою, усі так звикли подорожувати зимняками, що рвучкі весняні річки виявилися раптом майже нездоланними перешкодами, й щоби перебратися через найменший потік, доводилося об’їжджати багато вёрст. Інший клопіт був зумовлений тим, що, хочеш не хочеш, я й надалі пересувався вслід за тією селянською армією мартинівців. Я гадав, що наші шляхи розійшлися ще над Лєною, але ні: як сказав полковник ван дер Хек, вони утримували всю Зимну Залізницю за Усть-Кутом. Наближаючись до Кєжми, я зустрічав дедалі більше мартинівців, котрі подорожували невеликими групами, — вони збиралися сюди з усього Сибіру, мов тварини, що збиваються завдяки якомусь невимовному інстинктові в одну орду. Зрештою, я навіть не мусив від них ховатися, бо вони вважали очевидним, що і я — йдучи в тому ж напрямку — їхній брат у вірі. Я не заперечував: цього вистачало. Було Літо.
Як тоді мені оповіли біля нічного багаття на тракті: вони йшли, позаяк мав відбутися на могилі Святого Самозаморозника великий збір за участи всіх зимних отців, ба навіть самого Распутіна, вигнаного геть із Царського Села й Європи, спільний збір Церкви Распутіна і всех его сект отщепенческих, мартинівців-єретиків; туди всі йшли в згоді, тобто не мордуючи одні одних на шляху. (Було Літо). Безневинно запитавши про одне й друге, далі я вивідав, що могили Святого Мартина насправді немає, бо ніхто не знає, що трапилося з Мартином (вони вірять, що той живим зійшов у Кригу), натомість символічною могилою вважають старий Мартинів скит, ущент знищений козаками за наказом царя. Від цього мені аж шкіра стерпла, бо я пригадав, де сáме той скит стояв.
Я вирішив за всяку ціну роздобути верхового коня. У Кєжмі, тепер наполовину спаленій, та й раніше — містечку радше невеликому й мало представницькому, гуртувалася юрба паломників, приправлена чималою порцією людської потолочі, занесеної сюди вітрами Історії. Згідно з мапами ван дер Хека і вказівками, отриманими від мешканців Кєжми, на мене чекав принаймні тижневий марш. Юрба вирушала наступного дня, а перші паломники, мабуть, уже перебувають на місці. Увечері я оглянув околиці з дзвіниці церкви. Багаття мерехтіли від обрію до обрію, дальші світилися щільніше, ніж зорі в небі. Тут зібралося кількадесят тисяч люду. Як прогодувати таку силу-силенну? Як утримати серед них лад? Щира віра всьому не зарадить. (До того ж було Літо). Отці-мартинівці намагалися порядкувати, розподіляли порівну зібрану силоміць по дорозі їжу, призначали вартових… Але тільки в русі, лише доки вони прямують до чітко визначеної мети, можна контролювати таку людську масу.
На дзвіницю я видерся, щоби поспостерігати за рухами вартових: вони мали коней. Вони також мали вогнепальну зброю. Я пригадав, як колишні каторжники зіштовхнули з сідла вершника в засідці посеред лісу. Справу цю можна було провернути навіть самому, і я її ретельно запланував. Я причаївся за першим поворотом посеред лісу на шляху з Кєжми, який найчастіше обирали мартинівці, їдучи верхи на конях. Підібрав міцну, зручну жердину й знайшов дерево, послужливо нахилене над трактом. Зіп’явся на гілляку й чекав, схований у нічному мороці, в нічному шумі лісу. План був простим і логічним. Раз, два, три.
Ніщо не пішло за планом. (Було Літо). Щоправда, я поцілив жердиною у вершника, але той, замість гладко вилетіти з сідла, мимоволі вчепився за оту жердину й потягнув мене разом зі собою, тож ми звалилися гамузом на одну купу: я, мартинівець, кінь, жердина й важка гілляка. Мартинівець скрутив собі в’язи, я вибив собі пару зубів, а кінь поламав ноги. Перш ніж я устиг отямитися від цієї розбійничої