Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

Ми поставили хатину, а тесля-зимовик ще залишився, щоби виготовити для неї меблі, ложе для крижаного ченця, стілець якийсь, стільницю, лаву. Распутін мав прибути за день чи два. Щоб зникнути їм з очей на довге післяобіддя, я пішов до лісу. Але те, що почалося, як утеча від людей, незабаром перетворилося на прогулянку по залитій сонцем зéлені, котра пахла здоровою вологою, у заспокійливій тіні, де розпалені скроні масував дотик метеликових крилець. Так, неначе я лісами під Вількувкою і дідусевим маєтком мандрував, дитя безтурботне, нерозумне, лише всіма чуттями поглинаючи яскравий світ, губка світу, губка барв і звуків розбуялої матерії… Аж хочеться пам’ятати таке дитинство. Співали птахи. Тепла павутина прилипла мені до щоки. Я напився води, що зібралася на вкритій мохом скелі. Мурахи влізли мені в черевики. Ліс гудів у моїй голові.

У лісі я ступив на звивисту піщану дорогу, котра привела мене на Молочний Перевал, до санаторію професора Криспіна.

Перевал звали Молочним, — бо коли Зима панувала в Сибіру й люті ходили людськими стежками, цей гірський хребет, хоча й невисокий, становив межу й бар’єр для кліматичних течій: із північного боку, де схили були менш стрімкими, відкривалася рівнинна височина, що спускалася уже без жодних природних перешкод аж до місця Удару, до Найнижчої Ізотерми; й різниця температур, тиску, вологи, механізм вітрів, а може й ґрадієнт інших чорнофізичних сил, призводили до того, що підносилися тоді до перевалу, а іноді навіть перекочувалися через нього на південний бік — як розповідали мартинівці, й досі охоплені жахом — тумани з густиною і консистенцією молока, тривалий контакт з якими призводив до руйнування найстійкіших металів Літа. Я навіть пам’ятав з належної панні Єлені рекламної брошури санаторію таку невиразну світлину: гірська садиба над молочним виром. Професор Криспін повідомляв, що температура сягала нижче мінус ста градусів за Цельсієм. Найпевніше, що сáме тому жив тут упродовж багатьох років у своїй норі з каміння, дерев’яних колод і льоду Мартин: аби могти вільно входити й виходити з Морозу. Мартин оселився тут ще до Криспіна; можливо, що сáме газетні чутки про своєрідні звички відлюдника наштовхнули професора на його задум. Він уже раніше намагався лікувати холодом, розвиваючи теорії барона Лоррея, хірурга часів московської кампанії Наполеона, котрий на тисячах випадків обморожень організмів солдатів спостеріг дивовижно благотворний вплив морозу. Проте, з появою Криги кріотерапія набула зовсім нової ефективности.

Я увійшов у руїни через головні ворота, вони залишилися неушкодженими. Крізь залишки великої зали санаторію я міг пройти просто на задній двір; усе тут згоріло й звалилося на одну купу румовища, цілі три поверхи з дахом; я ступав по сміттю, а з глибини обвалу міг судити про архітектурний план будівлі. Вистояла західна стіна й оглядова башточка у східному крилі, — звідси ця подібність до двох чорних іклів, які наче стирчали по боках беззубої щелепи.

Із північного подвір’я можна було далі вийти крізь хвіртку ліворуч або на схил нижче. Над схилом, під мурованим навісом, прикрашений орнаментом з хвиль і баранців, ховався дивний крижлізний механізм. Я постукав по ньому ціпком. Він відізвався, немов тріснутий дзвін — рлооммм! — сполохавши з руїн двох птахів. Я оглянув пристрій зусібіч. То був, либонь, коловорот, — але які линви він накручував на внутрішній барабан? Яка тяга його обертала? Я витер рукавом рубашки бруд із крижліза. Прочитавши напис на фірмовому відливку, пирхнув голосним сміхом. Коловорот виготовила в Зимному Ніколаєвську фірма Friedrich Krupp Frieteisen AG із першої запатентованої студіні латунного крижліза в Дірявому Палаці.

Я підійшов до краю схилу, присів на низькій стіні. Від зелено-жовтої панорами могло запаморочитися у голові: так само гіпнотично діє перший погляд на відкрите море, котре масивними кулачиськами води нескінченно б’є у берег, на якому ти стоїш, маленька людина перед лицем потвори. Тут відкривалася переді мною нескінченність океану Сибіру. Небо, помальоване у бежеву й бордову барву, втискало опухлий писок у миску трав’янистих полів, тьмяних оболоней і соковитої тайги. Між горішнім і долішнім світами, на тлі висолопленого язика Сонця, ширяли птахи, розтягнуті в довгі сузір’я. Я ще сперся на ціпок і глибоко вдихнув повітря нової Азії. Запах і смак мокрої землі повернулися мені на язик, у горло, заповнили носові протоки. Все народжується з землі, тож не дивно, що воно повертається до мене. Так я тоді думав; було Літо. Ціпок показував 310 тенебрів.

Я сидів там, може, годину, може — дві. Із південних лук долинало відлуння шаленого ревіння юрби мартинівців; мені не хотілося до них повертатися. Опустивши погляд на схил одразу піді мною, я побачив темну нитку, що вилася крізь зелень. То була крижлізна линва, мабуть вивільнена з механізму коловорота; на кінці линви, добрячих чверть весты далі маячіла якась форма, схожа на коробку. Я здогадався, що то був різновид візка — сани? Розкішна кабіна? — в якій професор Криспін опускав пацієнтів у Мороз, дозуючи їм зі свого спостережного кабінету докладно відміряні удари лікувального холоду. Спершу мене трохи спантеличило, що я не побачив на схилі жодної колії чи бодай найпростішої доріжки, а лише закрути, каменюки й зарості. Але тепер я одразу ж уявив собі санаторій, що працював в умовах Зими: тут лежить товстий шар льоду, поставлена на полози кабіна легко зісковзує вниз.

Я вийшов з подвір’я крізь бічну хвіртку. Два кроки й спинився — то був цвинтар. Ну, так, не всі хвороби зупиняло чудесне зцілення професора Криспіна, й не всіх з-поміж тих, хто скорився тут хворобі, транспортували за великі гроші на цвинтарі їхніх вітчизн. Надгробки стояли рівними рядами, виконані за єдиним зразком. (Завбачливий професор, напевно, замовив численну партію з гуртовою знижкою). Але тепер, після Відлиги, могили запалися, увігнулися, неначе усмоктані всередину; а кілька, навпаки, — здійнялися, розбухли. Кам’яні надгробки також неминуче втратили вертикальне положення. П’яна тайга, п’яні кладовища, люди наче п’яні… Все розм’якшується, розклеюється, роз-розтає.

Далі, за лініями похилих у напівпоклоні кам’яних плит, на перелозі, розтягнутому вже на гірську кручу, містилася друга частина кладбища. Я це виявив, наступивши на дерев’яний предмет, прихований у бур’янах. Розгорнув їх ціпком. Хрест. Таких кострубатих хрестів, латинських і православних, тут було зо дві тузіні. Їх збили нашвидкуруч, поспіхом ховаючи жертв пожежі у розмерзлій землі. Занадто неглибоко встромлені, після Відлиги всі хрести впали пласко, і їх хутко вкрила свіжа