Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

Годі було їх стримати, хоча й корчили ми суворі міни, погрозливо гукали й били по ногах, також знову дали залп понад їхніми головами. Даремно. Лише стільки простору перед нами вільного зосталося, щоби важкою ґвинтівкою замахнутися. Та й то ні — вискочивши з наброду, припав до мене Ян, перш ніж я встиг затулитися.

— Вирвеш її від нього під зброєю! Він її відпустить! Мусить!

— Ти з глузду з’їхав!

— Бо я тебе видам! Скажу їм, хто ти насправді!

— Звісно ж, вони повірять! — пирхнув я і побіг за каміння, аби лише зникнути йому з поля зору. Так, треба мені звідси тікати чимдуж.

Распутін, оточений кордоном своїх присяжних зимовиків, став поміж каменюк із високо піднятою головою; довга борода й грива сивого волосся сріблясто ясніли у світлі смолоскипів і багать. Він був у чорному чернечому плащі, з дерев’яним хрестом на грудях. Распутін привітався з іншими зимними отцями трикратними поцілунками, й щоразу це збуджувало в натовпі гучний ентузіазм; дехто цілував його, крім того, в руку, на що він відповідав, також клякаючи й цілуючи в руку їх. А присутні мартинівці, незмірно зворушені побаченим, майже ридали.

У нього були великі важкі долоні з довгими м’ясистими пальцями; я бачив зблизька, як він благословляє збір, піднявшись на брилу, гола долоня виділялася на тлі чорноти.

Він почав тихо: всі негайно замовкли.

Вологими, глибоко посадженими в голові очима він міряв присутніх, наче якогось наступного розгубленого відчайдуха під час приватної аудієнції, який прийшов до Божого Чоловіка за чудом і наверненням.

— Брати мої! Сестри мої! Діти грішниці!

… Вона покинула нас! Відійшла! Чому? Скаже мудрий так, скаже мудрий сяк — немає, немає Криги! Відкрийся, правдо, переді мною! Настань слушність слова!

… До Тебе, Господи, волатиму, Боже мій, не мовчи переді мною; не мовчи Ти переді мною, щоби не зустрів я подібним до тих, хто сходить додолу. Не ваб мене разом із грішниками, й з тими, хто чинить беззаконня, не губи мене! Дай їм за вчинками їхніми й за злостивістю вигадок їхніх. Бо не зрозуміли справ Господніх і вчинків рук Його: зруйнуєш їх, а не збудуєш їх.

… Благословен Господь! Бо почув голос благання мого! Господь помічник мій і мій оборонець!

… Діти грішниці! Читайте з псалмів, що я почув в істині на святій горі Афон: лише б не загубитися загалу з тими, що чинять беззаконня! Аби не уподібнитися до того, що лихе, через невігластво й змішування!

… Зберіть усю думку чорну, шлункову, й спробуйте уявити образ Антихриста, що найбільший жах зроджує. Бо що це ж таке? Хто він буде?

… Чи то буде той, хто чинить тільки зло? Ааа, так, бачу, ви руки складаєте, — але тільки подумайте! Вгледьте обрис ясний! Чи така це правда? Затремтіть у тривозі! Антихрист не несе істини, він не несе жодної істини!

… Побачите: це буде потвора, здатна водночас до найбільшого добра й зла найбільшого! Бо не чисте зло, яке також є істиною незмінною і ЛАДОМ, і через явне заперечення проголошує нам Бога так само гучно, як хори янгольські, — а ЗМІШУВАННЯ добра й зла, правди й брехні, НЕРОЗРІЗНЮВАНІСТЬ добра й зла, правди й брехні, неба й пекла, — ось найбільший жах! Жах понад жахи усі!

… Коли ж Антихрист — це диявол, янгол і біс, світло й пітьма, світанок і облудна зоря, лев і ягня, король і мучитель, лжепророк й архіпастир, благодійник і гонитель, чистильник і паскудник, пристань і пучина, бог для нечестивих, ворог для християн, пастир для люблячих світ, люблячих Бога-переслідувача!

… Й оце без Криги ми живемо тут у Вічному Розколі, у Вічній Смуті, тобто у перемішуванні всього з усім, у строкатості, яка сплітає нечестя з побожністю, — годі відрізнити! — прокляття з благословенням, мучеництво з благодійністю, милосердя з його відсутністю, лагідність із бестиальством, розлад із порядністю — годі відрізнити! — тверезість зі шкідливістю, смертне з вічним, вовка з ягням, дерево благословенне із проклятим, триєдине з тим, що з двох частин, Церкву східну з Церквою західною — годі відрізнити! — папістів із жерцями, західних зі східними, ляхів із иподиаконами, поляків із церковними служками, мощі святих із єретичними трупами, ікони святих з Богу огидними образáми — годі відрізнити! Годі відрізнити! Годі відрізнити!

… Крига ж бо відновлювала нам лад світу добра й зла. Сама Крига, ні оті люті не були Антихристом, ні істинним Богом. Але тільки завдяки Кризі можуть вони взагалі існувати для пізнання людського! Інакше Христа годі відрізнити від Антихриста, Бога від Не-Бога, — а істин, ви чули, істин ми маємо тисячу, як різних, так і поодиноких правдивих.

… Крига, царство лютих, Зима — ось де світ істини й правди, добра та зла! І це, це, це усе, що поза Кригою, це наша страшна безмежність СМУТИ, СУМ’ЯТТЯ. У якому поки що ми жити мусимо, молячись щодня про швидке Криги повернення. Що й вам раджу, діти грішниці, з благословенням Господнім ідіть і кохайтеся, бо хоча розум збреше, хоча серце збреше, та менший гріх у брехні задля любови, тож спіть у Бозі, амінь.

Я на якийсь час замислився, мимоволі вражений словами Распутіна. Люди стали розходитися, святий розпусник повернувся до хатини, проваджений попід руки тісною групою прибічних, — а я сів на траву біля кола, заплющив око. Із Перемішання, зі Смути… проти Ладу… Бо ось розмерзлося й одразу втонулося в чистилищі Котарбінського, між істиною та фальшю; розмерзлося і немає Історії. А володар проголошеного Побєдоносцевим Царства Пітьми, — це ж він держал би важіль Зєйцовa: в який бік покрутить його, таке й запанує добро та зло, така Істина й така Необхідність. Він повстав би супроти Строкатости, він розтяв би світ на Нуль та Одиницю… Людина, яка здобула би владу над апаратом управління Історією, — царство, від якого годі вигадати більшого, — самодержавство, рівне божественному, — така людина… така людина… Напевно, я задрімав там на якийсь час. Бо не почув, як по мене прийшли, — тільки лише, коли хтось мною струснув, я підніс повіку, а вони вже стояли наді мною, похмурі вартові-зимовики з палицями й ґвинтівками в руках.

Мені негайно вирвали з рук дробовик. Поставили на ноги. Два слова: поляк! Єретик! Якби вони одразу повели мене в хащі,