Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
Я стягнув подерту засвинену рубашку, витер чистим крайчиком тканини обличчя й розбиті губи. Подивився на Распутіна, який лежав у тіні під стіною, і мені поволі перестали дрижати руки. Він не живий, а може й живий. Було Літо, я ж знав, якою є необхідність… тобто справедливість… тобто Істина. Я тихо вилаявся. Він не живий, а може й живий. Було Літо.
Я розбив пляшку і вирізав Распутіну серце з грудей.
Відтак знайшов у задній стіні дошки, на які нам під час будови не вистачило цвяхів, підважив ціпком одну, вирвав дві внизу й протиснувся назовні. Я перебував уже серед перших дерев тайги, коли хтось зазирнув у хату й оголосив криком про смерть Ґріґорія Єфімовіча Распутіна. Протяжний, майже тваринний зойк пролунав над гірськими луками, щоби нарешті вибухнути сповненим гніву ревінням. Хаос запанував над дітьми Правди.
Тієї ночі під Молочним Перевалом, над неіснуючою могилою Мартина, віддали Богу душу понад чотириста віруючих у Кригу, затоптаних, затовчених, задушених, загризених. Незабаром про неї почали говорити, як про Ніч Суду Мартина. Буцімто Мартин устав зі Шляхів Мамутів і покарав узурпатора. Самозванець не досяг влади: істина була не на його боці.
Було Літо — але так замерзло.
Про заснування першого Товариства Промислу Історії АТ
Підойма не працювала; мене потягли нагору звивистими кривими сходами. Інший чоловік, якого також вели вгору, виривався і метався навсібіч, й, можливо, навіть волів кинутися сторчма згори, аніж бути живим поставленим перед лицем Першого Міністра: він ішов, наче на ешафот.
Я озирнувся з платформи, коли перед нами відчиняли броньовані крижлізні двері. Козаки Сємйонова вже поїхали, вервечка вершників зникала за руїнами протилежних Веж. У кратері посередині (єдине, що залишилося від Дірявого Палацу, то велика Діра) зробилося післякрижане озеро, і діти місцевих мешканців пускали на ньому човники з патичків і паперу. Ранкова блакить неба відбивалася у воді, сонячні віддзеркалення цілком могли засліпити. Я закліпав, під повікою в мене скотилася самотня сльоза.
Коридори Кривої Вежі були завалені сміттям, уламками бюрового обладнання, хмарами макулатури. Наче у вуличній канаві, усе це лежало під стінами на нижчому боці приміщень. Нахил становив близько двадцяти градусів, не більше, що не перешкоджало, коли йшлося вгору або на зниження, проте вже прогулянки траверсом були вкрай незручні. Приречений спіткнувся раз і вдруге, беркицьнувся; його потягли за комір і волосся, на що він заходився голосно і жалісно скімлити, б’ючи при цьому кулаками й п’ятами в стіни. Й виявилося, що хтось тут, однак, мешкає чи працює, — у покоях із вибитими вікнами, у залах із обірваними стропилами, — бо щомиті хтось звідти позирав у коридор, сполоханий верескливим лементом.
— Зєйцов!
Мене штовхнули до стіни. Я знову гукнув. Як його на ім’я? Побатькові? Зєйцов, старий причинний!
Колишній каторжник-ачуховець позадкував, зупинився, насупився. Він тягнув під пахвою скрипковий футляр, на носі мав окуляри. Зєйцов помітно постарів, згорбився. Тепер він мружив очі за скельцями, безуспішно намагаючись допасувати голос до фізіономії.
— Ану відпусти, хаме! — гаркнув я на солдата. — Зєйцов, це я, чорт забирай, що, не пам’ятаєш, як ти мене із Транссибу сторчма викинув?
Зєйцову футляр випав із рук і покотився до стіни.
— Господин Єрославський?..
— Ти тверезий, га?
— Господин Єрославський!
— Нехай-но він відпустить мою спину!
— Боже Всемогутній! Ви живі!
— Гаразд, гаразд уже.
Здоровані в державницьких зелено-білих кашкетах нарешті мене пустили, я підвівся сам по собі — ненадовго, бо Зєйцов накинувся на мене з розгону, і я знову опинився при стіні. Що ж, така вже поштива натура, із однакою пристрастю убиває і радіє. Я дозволив йому пообіймати мене якийсь час.
Відступивши, він протер скельця, подивився, посміхаючись від вуха до вуха. Мабуть, уперше я бачив його поголеним, що видобуло на світ Божий усі потворності його порубцьованої, понищеної морозом фізії.
— Вєнєдікте Філіповічу! Боже мій! Що з вами діялося! Ми всі вже давно вас поховали!
— Ну, ви були зовсім недалеко від істини.
— Але як ви виглядаєте! — Він заломив руки. — Це ці гультяї вас так потовкли? — І він грізно глипнув на державників.
— Ні, ні. Зі мною у дорозі трапилися різні пригоди. Тепер мені треба побачитися із прем’єром, я натрапив понад Лєною на загін під барвами Злучених Держав, але ми, либонь, не порозумілися… Ну, принаймні, я сюди дістався. Вони сказали мені, що він засідає тут.
— Він зламав ногу. Але дозвольте! Умийтеся бодай, якось прийдіть до тями! Маєте в що перебратися? — Він знову озирнувся на державників. — Де багаж господина Єрославського?
Я пирхнув від сміху.
— Нехай мені ціпок віддадуть!
Віддали.
— Ось і весь мій багаж. Послухайте, Філімоне Романовічу, ви тут тепер якесь цабе, чи не так?
— Е, де там! — А водночас він сердито замахав на державників, і ті одразу ж ввічливо пішли геть, тягнучи іншого в’язня, який згадав, що він до смерти переляканий, і знову затяг арію благального ридання: відлуння покотилося порожньою Вежею. — Таке, робота для Тимчасового Уряду… — Зєйцов підніс футляр і повів мене мороскляними сходами на поверх вище. — Ну, бачите, як ви мені оту посаду сторожа у Круппа залагодили…
— Так?
— Коли почалася Відлига, всі розбіглися, тобто промисловці, вчені, клерки й буржуи, я бачив день у день, ніч у ніч, як гаснуть Вежі навколо, — але куди мені було втікати? Я залишився сторожувати, нарешті сам у цілій П’ятій. А потім розтопилося цілком, й Вежі почали валитися одна за одною. Серце мені краялося, пане Єрославський, скажу вам, не міг я на це дивитися. Я шукав людей губернатора, шукав когось із Сибирьхожета, із міської влади, — щоб якось організуватися, зробити щось… Але це вже все розтануло; й жодної твердої влади тут не спіткав, аж розтанув великий бурульник. Ну то ми згуртувалися з зимовиками, із робітниками студниць, які залишилися тут в Іннокєнтьєвську без роботи, навіть із кількома жандармами й инородцами, й узялися рятувати Вежі. Знайшовся один інженер від Тіссена, хтось мав досвід
